Розділ без назви (7)

— А він?

— Це не має значення, — видихнула Оленка.

— Не має?.. Що ж то за покарання таке...

«І що він з тобою зробить типер?» — подумав Яків.

— Прощайте, Якове Платоновичу... І спасибі вам за все...

Вона чмокнула його в щоку. Припала до грудей.

От-от упадуть — обоє.

І тут Яків схопив її за руку... Схопив міцно, як міг.

Оленка зойкнула.

А в очах... В очах — мука і благання. Благання? Принаймні так Якову здалося.

— Що ви роби...

— Мовчи...

— Якове Платоновичу...

Яків потяг її до машини. Боявся, що коли відпустить, то вона застрибне в ту проклятущу машину й він уже не наздожене цюю холодну, як смерть, залізяку. Обперся об неї. Нагнувся до вікна, сказав до чоловіка, від якого тоже тягло холодом, солодко, як міг:

— Чи не міг би я попросити пана трохи затриматися й проїхати зі мною до лісу?

— До лісу? — Чоловік з машини, якого звали Ростислав, дивився явно знервовано — про що торочиш, діду? — Навіщо?

— Хочу вам показати на прощання одну вельми цінну річ, — сказав Яків. — Вельми цінну. Може, й купите. Дуже вас прошу.

— Золото чи що? — ніби й байдуже сказав Ростислав, але в його голосі почувся інтерес. — Чи скарб який закопав, старий?

— Скарб. Цінний. Давайте проїдемося, паночку.

— Ну, добре, сідайте, — милостиво згодився гість.