Розділ без назви (7)

— Заждіть, чоловіче, звиняйте, не знаю, як вас звати, — сказав Яків. — Раз ви од мене забираєте...

— Ви хочете компенсації за турботу про неї? — Чоловік поліз в кишеню, дістав гаманця, а з гаманця зелену купюру. — Будь ласка. Гадаю, вистачить?

— Не в тому річ, — одказав Яків. — Грошей мені не треба...

— То в чому? — спитав чоловік.

— Дозвольте, коли ваша ласка, на прощання пару хвилин переговорити з Оленкою?

Яків казав те так солодко й покірно, що сам здивувався.

Добре, — голос чоловіка ледь полагіднішав. — Я даю вам п’ять хвилин. Можете попрощатися. Але не тратьте даремно часу на відмовляння. Вона поїде зі мною. Бувайте.

Чоловік кинув гроші на землю й пішов — упевненою ходою справдешнього господаря — і не лише цієї дівчини — до машини. Оленка повернулася лицем до Якова. Стала наближатися. Тремтіла.

8

— Як його звати? — спитав найперше Яків.

— Ростислав.

— Хто він тобі?

— Довго розказувати. У нас п’ять хвилин. Скажіть щось інше, Якове Платоновичу. Або.. Ні-ні, мовчіть. Я вас буду довго пам’ятати. Ні, не так... Завжди... Доки житиму...

Вона казала тихо. Трусилася, мов у пропасниці, й казала. Страшні приречені слова.

Яків подумав раптом — майнуло, мов спалах далекої, ще без грому блискавки — що цю втрату він не переживе. Надто старий. Щось таке було у цій дівчині... Прив’язався так, що відв’язати — ніби бинта з рани передчасно віддирати.

Али спитати мусив. І спитав.

— То він... То він зробив тебе... тою...

— Наркоманкою? — здогадалася Оленка.

— Так.

— Він... Але... Тобто не зовсім він... То було покарання... Не питайте — за що... Я справді його любила... І, мабуть, люблю...