Розділ без назви (7)

А чоловік, перед яким спинилася Оленка, сказав інакше:

— Ну, здрастуй, моя дівчинко. Чому ти не обіймеш любого татуся?

Голос був лагідним-лагідним і крижаним воднораз.

Батько? Ні, не схоже, вирішив Яків. І надто молодий — Оленці вісімнадцятий іде, знав Яків, а йому хіба яка тридцятка, ну, на рік-два більше.

— Я...

Щось здушило горло Оленки. Хоче сказати якесь слово й не може.

— Я... Ти... Приїхав мене забрати?

— Забрати... Авжеж, це ти точно сказала... Точно, люба дівчинко... Завваж, приїхав сам... Чому ти не виконала мого наказу?

Чоловік схопив Оленку за руку. Рвонув. Тоді другою рукою взяв за підборіддя. Глянув.

— А ти знаєш, що буває з тими, хто не виконує моїх наказів?

— Зна...

Ти вже раз була покарана. І тепер зробила мені прикрість вдруге...

— Я...

— Ти мене досі любиш?

— Так...

Яка мука була в короткому слові — Яків аж здригнувся. Оленка...

— Тоді марш в машину, — вже тилько крижаним голосом промовив чоловік.

— Я візьму речі, — несміливо сказала Оленка.

— Ніяких речей. Вперед!

І вона пішла. Тою ж стриноженою ходою.