Розділ без назви (5)

— Вот как? Но ти ж нє побєжал топітся, как тот ваш Іванушка? Что ти сделал? Уєхал? А она?

Що він зробив? Питає, що він зробив? А що він міг зробити?

— Я викрав її з весілля, — сказав Яків. — Силою забрав.

— Украл? — Оленка аж звелася на ноги, і він побачив, як зблиснули її очі — вже з неприхованою цікавістю і захватом. — Ну ти дайош, дєд! Прям ковбой какой-то!

— Ковбой...

— Да. Вообще-то, єслі присмотрється, ти когда-то вполне бил мачо... Тебе сколько сейчас?

— Дев’яносто штири було, — зітхнув Яків. — Дев’яносто п’ятий іде.

— Йолі-палі, — сплеснула руками-цурпалками Оленка. — Да ти, дєд, настоящий вєтєран войни двенадцатого года. Ілі даже Куліковской бітви. Да... Мнє би половіну твоєго протянуть...

— Житимеш, — пообіцяв Яків.

— І на том спасібо, дєд. Ти смотрі...

Ковбой, мачо... Яків не знав тих чудернацьких слів.

— Расскажи! — не відходило дівчисько.

— Та що розказувати?

Справді, що розказувати, подумалось йому. Що розказувати...

Про те, як далі вони дружили? Дружили, ой, дружили, після тієї пам’ятної розмови — рік, два, три, чотири, а потім і залюбилися.

***

Вони залюбилися — як уміли.

Він таки удатний був парубок: високий, не те, щоб вельми, али вищий за багатьох ровесників, худий, али міцний, лице у тибе, казала мама Параска, сину, якби молоком щодень вмиване, руки довгі й жилаві, смішок у сірих очах, з блиском і затятістю пов’язані.

Улянка тогдішня йому завше на вишеньку молоденьку схожою була і на ялинку водночас — їх обох батько посадив у двадцєть пєтім році коло вулиці по краях городу — тяглися теї деревця до неба й мовби хотіли гілляччям світ довколишній пригорнути — кожна по-своєму. Очі неїни паволокою-туманцем затягнуті, пропікали наскрізь і зразу за віями ховалися од свеї допитливості дівочої.

...Яків почув Улянин шепіт: