Розділ без назви (5)

— Ти не боїшся матері й батька? — питав він.

— А мамі я сказала, — Улянка дивилася так, наче він спитав оце, як її звати.

— Як то — сказала?

Він аж стерп з несподіванки. Сказала? Що сказала? Сміється?

— А так що сказала, — Улянка взялася в боки. — Хай мамця мовчать і дишуть. Та вони мене й понімають. А батько... Їхнє діло маленьке... Та ж із Вергунами родичаємось. До того ж між ними умова — за мною землі батько не даватиме. Ну, корову і нового плуга. І на солтиса не лізтиме, як пана Пьотра заберуть звідси, то Вергуна старого буде колодниця. Ой, Яську, нащо то тобі... Ти мене люби ліпше...

Щось було в тому нелюдське, так йому, Яшкові, подумалося. Щось було. Він прогнав думку геть. А солодощі кохання з його єдиною у світі переважувало все. Крім одного — що після весілля вона належатиме иншому. Якщо й не зувсім, то доведеться ділити. Ділити?..

За тиждень до Покрови і два до весілля вона сказала — після любощів, геть знеможена, як і він:

— Я груба[2], Яську.

— Груба?

— Так. Вже понесла. Від тебе. І всі мої діти будуть від тебе, чуєш? Сина хочу. А потім — доцю. А ти?

— Я...

Горло йому тоді перехопив спазм. Кого він хоче? Він уперше подумав про дивну владу жінки. Цієї ось над ним. Що геть його висмоктала й повела невідомо куди. І жінки взагалі. Чого він їй підкорився, чого приймає ці подачки від цеї зрадливиці? Вже зрадливиці. Хай і не йому. Та і йому тоже. Поїхав би геть — десь на заробітки, за Буг, у Польщу питому, куди завгодно, світ заочі.

— Вчора я Тимоша стрічав, — сказав натомість.

— І що?

— Грозився.

— Чим?

— Уб’є казав, якщо правда, що з тобою валандаюся.

— Не вб’є, — сказала вона. — І руки не підніме. Я йому казала...

Вона вмовкла. Не промовила більше нічого. І раптом почув — Улянка плаче. Плаче, плечі здригаються...

— Чого ти...