Дивно, але вона його справді слухалася. Тильки на перших порах поривалася кудись, по уколи ті свої. Тоді він їй ноги зв’язав, ну не зувсім зв’язав, а стриножив. Як ото для коня, чи кобилиці, коли вже точніш, путо зробив. Вона, як побачила, прокинувшись, на ногах те путо, тильки й сказала:
— Да ти іздєваєшся надо мной, дєд.
— Будеш ходити так, доки не образумишся, — сказав Яків похмуро.
Подивилася — сто рублів із очиць викинула.
— Ладушкі, дєдуля, чорт с тобой... Похожу і так.
І вона таки ходила, ледь дибцяла по двору, доки не дозволив скинути ті мотузяні кайданки.
6
Через кілька днів чи, може, й цілий тиждень після тієї розмови з Олькою сиділи на порозі хати — цвіркунів слухали, розспівалися, розпілікалися, зарази, Оленка й спитала:
— Дєд, а ти любіл когда-нібудь?
— Що?..
Він аж здригнувся з несподіванки.
— Ну, любіл, спрашиваю... В юності ілі когда там? Баба ж у тєбя била, раз доч єсть?
Чи він любив? Що це дівчисько знало про любов?
І раптом тоді, коли з Оленкою сидів, як і тепер, чогось ота розмова постала, матері його, Параски, і сусідки, Федотихи. Тая розмова...
***
Він, малий Яшко, почув, як з-за хліва, од вітру, вертався.
— Щось нам, кумо, тре’ з дітьми робити, — то Федотиха, Ярина, казала.
— А що таке, кумо? З ким робити?
— Та ж з твоїм Яшком і мею Улянкою, — Федотиха оглянулася, стишила голос, а Яків-Яшко встиг за вугол хати сховатися. — Ви-те ж бачите, кумо, що воне одне од однього не одходять. Чуть який мумент — Яшко до нас біжить, а Уляся до вашої хати норовить вирватися. Я вже про свята не кажу.
— Та ж діти, кумо, — Яшко почув, як голос його мами із тривожного став веселішим. — Мє сусіди, то й вони дружать.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Століття Якова» автора Лис В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ без назви (5)“ на сторінці 8. Приємного читання.