Розділ без назви (5)

Після тієї підслуханої розмови Яшко став сторонитися Улянки. Аж вона то помітила і спитала, що з ним.

— Тебе заміж оддадуть за Вергуна, — прямо сказав він.

— Заміж? Що ти кажеш, Ясю? Я ж іще маленька...

— Виростеш — і віддадуть.

— Та що ти надумав таке собі, Ясю? — Улянка аж ніжкою тупнула, руки в боки взяла — геть доросла.

— Мати твоя казали.

— Мати...

Улянка залилася сміхом — дзвінко-дзвінко. І йому стало смішно. Смішно, що міг повірити — Улянка могла належати, бути з кимось, крім нього, Яшком, навіть Вергуну.

— Я от мами спитаю, — сказала Улянка, коли перестала сміятися.

— Зажди...

Але вона вже побігла. Ніжки босі майнули. Яшко бачив, як до мами свеї заговорила. Як та щось відповіла, потім руками замахала, явно сердячись. Потім обоє за хатою зникли.

А при черговій зустрічі — на городі, біля межі — Улянка сказала, що вона маму попередила: довіку з Яшком дружитиме.

***

— Дєд, — сказала тепер Оленка. — Так ти на нєй і женілся? І жілі ви долго і счастліво, только она умєрла раньше тебя? Да, дєд?

«Що вона розуміє, цеє дівчисько», — подумав Яків.

Десь під ложечкою занило. Він почув навіть звук — далекий, пронизливий, наче щось тріснуло, забриніло й не може перестати бриніти.

— Да, дєд? Почему ти умолк?

Оленка заглянула йому в очі. Тривожно і аж злякано. Пташка так дивиться, майнуло в голові.

— Я што-то нє то сказала? Она...

— Її Тиміш таки посватав, — сказав Яків. — І весілля було.