Розділ без назви (11)

Раптом Яків стрепенувся. Чудернацька думка майнула у його старечій голові.

«Нє, нє, нє, — сказав собі. — Того не може бути».

Думка була — може, Ольонка тая має дитину од Валіка? Ци од когось?.. Може, то і є той сурприз...

Яків лежав і думав. За вікнами поступово темніло. Вечір надходив. Налетів, ударився об стіну і віконне скло зимовий вітер. Мовби просився до хати. Ци ждав, що хазяїн цеї хати озветься?

Я тут, — сказав Яків. 

От-от мали прийти вечірні навідувальники. Вони й запалять світло. Хоч коло нього, на столику, лямпа стоїть. Треба тільки простягти руку, натиснути на кнопку. Ні, ще рано. Ще сіріє за вікном, так ніби там не вечір заглядає, а світанок. Ранній-ранній, що тико взявся прокльовуватися і з цікавості у віконце заглєнув — що там робиться і хто живе...

— Ходи до мене, Зосю, — стиха прошепотів Яків.

І тут він відчув, як рушає поїзд. Той поїзд, яким вони колись до Варшави їхали. А може, той, що мали їхати. Удвох із Зосею.

А до його воріт під’їжджала машина. З неї виходив Кшиштоф. А біля воріт він, Яків, стояв, тримаючи за руку... Тримаючи за руку Гандзю.

«Я сплю», — здивувався Яків.

Не спав, али стояв коло воріт. Удвох із Гандзею. А Зося сідала у машину із Кшиштофом. Та Зося, що не мала приїхати до нього. Та Зося, що знайшла (ци ж знайшла?) своє трудне щастя з ним і свою смерть. Що зробила його щасливим... А він... А він стоїть коло воріт...

...Він стоїть побіля воріт, али вже з хрестом. Стояв, авжеж стояв, три літа тому. Сам його якось поволечки й витесав, збив. Батюшку їхнього молодого попросив, аби освятив. Допитувався отець, в якого ледь-ледь борідка просіювалася: нащо йому хрест? Одказав, що за хатою хоче встановити, хай стоїть.

Насправді поніс того хреста до лісу. Йшов довго, мало не цілісінький день. Спинявся, одсапувався, йшов. Коли вже літнє сонце збиралося сідати, якось дотарагунився до Гнатового хутора.

Дорогою раз хрест здався таким важким, що заточився, став на землю опускатися. Впав на коліна, так стояв і не міг хреста з плечей зняти. Коли ж звільнився, то потім довго брав хреста вже попід праву руку, хоч ніби й невеликий, не важкий був, із сосни витесаний.

На могилі, на місці колишнього колодязя, встановив той хрест. Над тим окаянним чоловіком, котрого Оленка любила, мучителем неїним.

Перехрестився, молитву прошептав, і коліна тепер вже мовби самі підкосилися. Так і стояв, а з колодязя стогін доносився.

Здавалося, певне, ой, здавалося...

Враз відчув — хтось стоїть за спиною. Стоїть і дихає ледь чутно.

Знав, що покладе йому руку на плече. А може, й на голову. Шию стисне. Та ніхто не поклав. Ніхто дихати важко не перешкоджав. Тилько ліс тихо шумів. Тихо-тихо... Десь за лісом сонце сідало. Якову пора було вертатися. Тєжко було вставати з колін.

Ліс за його плечима стих. Наче ждав, що він скаже. А що він міг сказати?