Розділ без назви (11)

— До лісу? Нащо? Стомився я. Та й тобі...

— Може, ще брусниці напитаємо, — сказала Зося. — Щось мене на кислинку зновика потягло. Мабуть, ти знов постарався.

То було за... За місяців сім, як мала Уляся народитися. Його Уляся. Названа так Зосею.

***

...А туман все несе кудись його хату.

20

Яків знав, що доживе до свого століття. Доживе. Мусить дожити. Знав, як воно й проходитиме, те свєто. Зберуться, за столом посидять, як годиться, Віка обіцяє торта великого спекти. Свято!

Празник його, Якова! І родини.

Каже Олька, обіцяли всі приїхати. І неїни діти та внуки. І Гаврилкові. І Надійчині, сестри. І Левка та Маринки, тоже вже покійних. Таки велика в них родина, по усіх світах розкидана. Раз приїдуть, мусить устати, ще й чарку вип’є. Домашньої сливовиці, за причілком схована.

Мав надію, що нарешті й Артем приїде. А приїде, то й назусім зостанеться. Хату б поладнав, а то й нову звів, нащо йому та Расєя. Сам казав, ничо’ там не держить... Мо’, й приїде, сто літ — то ж ни сорок, і не п’ятдесят, навіть не копа...

А Олька, пронира, прибігла, вся сяє:

— Ну, таточку, казали в сільради, що теперика всім, хто до ста літ дожив, вітаннє од Президента приходить. З лічним підписом. То мусите дожити, таточку. Бо вельми мині хочеться теє вітаннє побачити, і як то Президент наш розписується. Бо як умрете, то й не пришлють...

«Зараза», — подумав Яків.

Али незлобиво, якась тепла хвиля розлилась всередині.

А десь за пару днів по тому знову вночі сон йому приснився. Як не раз у сні бувало, ловив свого червоного коня. Той втікав, до рук не давався, що підійде, а кінь одбігає. Али таки зловив. Зловив. І вже їхав, та річка постала. Кінь у воду ступив, далі поплив, а до другого берега ніяк не могли вони дістатися. І хтось стояв на тім березі, й знайомий начеб, а не розгледів.

Отакий сон. Як прокинувся, став міркувати — до чого б то?

Допливе скоро до того берега? Але ж уві сні не доплив...

А таки допливе — як ни тепер, то в четвер.

І раптом подумав: якщо добре поміркувати — то, Господи, життя промайнуло, як один-єдиний день. Бо де воно? Марево, сон, хоч і поле в тому сні нібито велике було, і річка, яку перепливав, широка.

Озвалася мобілка. Натис кнопку, як учили.