Розділ без назви (11)

***

...Тепер зимовий туман облягав хату, Яків розумів те по сірій пелені за вікном. Звестися вже не міг. Місяць скоро буде, як ноги не слухаються. Вчора приходив Гандрій, скаржився, що його Олька змушує до Віки вернутися. Віка хороша жінка, нічого не має проти, але ж він любить Валерію. Не може себе силувати. Не можу, тату Якове.

— Дістань оно там, у миснику, шкалик з горілкою, — сказав Яків. — Троньки вип’ємо, то, мо’, порозумнішаєм обоє.

Випили. Настойка пропекла нутрощі. Поплив світ, хата. Щось казав Гандрій. Було тепло і затишно. Як у тумані, тільки теплому.

— Таки гарна жінка Віка, — казав Андрій. — Гарна і добра. Може, я справді кобель, га, тату Якове?

Яків мовчав. Туман виріс, оповив цілу хату. Туман вчорашній і теперішній.

«Я найбільше шукав у тумані Оленку, — раптом подумав Яків. — Вона ж мала прийти... Могла й заблукати... Я мусив її стрітити...»

— Дідусю мій рідний, — почув голос.

— Дитино моя, зара’ встану...

Не міг устати. Хіба на лікті звестися. Дивився в затуманене вікно.

Здалося — туман бере на руки хату. Несе кудись.

— Тату, то ви мене чуєте? — то вже Андріїв голос.

І сміх Олькин: я прийшла, таточку, до Гандрія і через усеньке село гнала назад до Вікторії. Бідака не знав, що робити. Типерка я йому не спущу.

Що йому до них? Вони десь там блукають, в тумані.

«Чогось шукають, як і я», — раптом подумав Яків.

— Ні, ні, ні, діду Якове, — сказав хтось. — Вони не блукають. Вони там живуть... Як вийдуть, ми й стрінемось...

Шуміло у його бідолашній голові.

***

Стояв серед поля. Щойно викопали бульбу.

— Ходім до лісу, Якубеку, — сказала раптом Зося.