Розділ без назви (11)

«Чи переміг я свій гріх? — подумав Яків. — Не переміг, ой, не переміг. І навіть на сповіди не признався. Боявся...»

І далі подумав, який то важкий тягар звалить на Ольку перед своєю смертю. Бо ж мусить перш, ніж батюшці останній раз висповідатися, розказати про тих двох, убитих ним, — Трохима, і того другого, що Оленку неволив. Чи рятував він сім’ю свою, убиваючи Трохима? Чи потрібен був порятунок Оленці?

21

Ніна нарешті принесла листа. Тико те письмо було не від Артема чи Оленки, а від Валька, онука двоюрідного. Али яке письмо! Писав той шибеник, що нарешті найшов Оленку, яку всі ці роки шукав, що вона передає велике вітання дідові Якову й чогось приїздити боїться. Так, мовляв, і сказала. А ще писав Валік, жде вас, діду, сюрприз.

Яків дивився на білий аркуш паперу, мов на диво.

Слова перед очима стрибали.

— Як вам, дідуню Якове? — питала Ніна. — Що болить?

— Добре мені, — відказав Яків.

Йому справді було добре і затишно. Подумав, що попросить Ольку чи Віку, щоб одписали Валькові: хай на його століття удвох приїжджають. Він і Оленка. Чого ж їй боятися, хіба він кусається?

— Який сьогодні день? — спитав поштарку.

— Трьох святих, — сказала Ніна.

— То добре.

До його століття лишалося рівно два тижні. Витриває.

— Я вже піду, діду Якове?

— Радість у мене, — сказав Яків. — То дістань там шкалика, налий собі настойки.

— Я ж на роботі, — Ніна усміхнулася. — Уп’юся, то ще десь упаду, погублю письма й газети. А мені ще до Линенчихи занести письмо, і до Василя Гараськового перевода.

— Перевода?

— Дочка прислала. Вона часто шле, бо ж на заробітках за границею. В Італії. Та він все одно пропиває. То я побіжу?

— Біжи, — дозволив Яків.

Лишившись сам, довго тримав у руках письмо. Конверт, листок паперу. Дрібні, нерівні, як макові зернята, літери, писані правнуковою рукою. Виходить, шукав ту дівчину. Шукав Оленку. Альонку, казала вона. Чого ж вона боялася? Що пережила за ці довгі п’ять років? Та вже й п’ять з половиною буде.