Розділ без назви (11)

— Таки признайся... Ти Зосі зміняв? Як у тій же Германії був чи де там...

Він і признався: як у Германії — нє. А пізніш...

— Їден раз... Тая жінка, Улясю, мені життє врятувала...

А я — нє, — сказала Улянка. — Тико й мала за всеньке життє двох чоловіків. Тибе й Тимоша... Тамечки, в Сибірі, начальник лісосплаву клинці підбивав... Такеї блага для мене й дітей обіцяв... Озолотить, казав. А нє, то, казав, ще далі, на Сєвєр, за полярний круг запроторить... Хай, думаю... Бо ж там десь мій Тиміш... Крепко його полюбила... Не відпустило, от яка біда, Яську... А де він, Тиміш?

Умовкла. Дивилася, мов саме він, Яків, знав, щось таке про Тимоша, про весь отсей світ, чого инші не знали. Ніколи не бачив Яків такого болісного погляду.

19

Вже як до старості діло йшло, сталася з Яковом дивна придибенція. Якщо вранці вставав і бачив, що село огорнуте туманом — осіннім, зимовим чи й весняним — відразу виникало у нього нестримне бажання. Іти в той туман, розчинитися в ньому, в цій сірій густій масі. Спершу опирався, а потім і перестав.

Він вирушав у туман, брів крізь туман, і здавалося, що йде не просто так, а має стріти тут когось знайомого, кого він не міг здибати у звичайному своєму житті. Зосю... Бідних своїх доньок... Тих, з ким служив колись, з ким ділив біду і горе в Німеччині, зрештою, когось такого, кого не міг зустріти в звичайному житті, не огорнутому туманом.

Може, й тезку свого, апостола Якова.

Іноді щось ввижалося, щось бовваніло, бурмотіло, стогнало, промовляло зовсім поруч. Але то були альбо дерева, корчі, пеньки, альбо взагалі нікого не було. Обриси знайомих розтавали, мовби ті, кого прагнув побачити, втікали, не хотіли з ним спілкуватися.

Часом хмарина набігала — здавалося, що сибе молодого стріне, а може, удвох з Улянкою ци Зосею...

Не стрічав. Хоч обриси чиїсь виступали, таки виступали.

Яків ішов і йшов, часом доходив до лісу, який тепер відсунувся далі од села, бо ж заболочені ліски, ружки[29], гайки з’їла меліорація. Прямував уздовж лісу й річки Мережки, що ліс огинала.

Раз побачив крізь туман коня. Здалося — то його червоний. Поспішав, аж упав, об щось перечепившись. Але кінь виявився сірим, скосив на нього око, як підійшов близько, форкнув і тихо заіржав, як уже відходив, щоб брести далі.

Мій коню, — пробурмотів Яків до чужого коня, здається, Петра Якулового, сусіда через три хати. — Конику мій...

Може, той гицель забув про свого коника, лишив на холодну осінню ніч у полі?

Якову на мить здалося: то він став конем, самотнім, всіма покинутим. Він пішов далі, потім, зачувши знову іржання, вернувся, взяв коня за гриву, відчепив ланцюга од вбитого в землю кілка, повів коника до села. Потім спам’ятався, що, може ж, Петро тильки ото вранці коня вивів на пашу. Що йому до чужого коня?..

Приторочив коника в іншому місці. Ще раз провів по холодному крупу.

І тут йому нестерпно захотілося додому.

Вкотре вертаючись, давав слово, що більш отак не ходитиме, хоч і знав, що порушить те слово, що воно тико до наступного туману.