Розділ «Глава 7 Сьоме Небо»

Граф обернувся й присунувся до юнака якомога ближче, чекаючи на продовження. Та Пауль розгублено мовчав.

– Ти ще зовсім юний, мій хробачок, але мушу віддати тобі належне – не без внутрішнього нахабства та самовпевненості.

Пауль проковтнув слину, але продовжував мовчати.

– Отже, з твоїх слів виходить, що ти можеш запитати про щось таке, на що навіть сам Великий Магістр, засновник такої високоповажної ложі, як наша, не зможе дати тобі відповідь? Так, чи що?..

Юнак зашарівся, остаточно засмутився і навіть розгублено захлюпав носом, а принц сміявся довго й весело, немовби скинув з плечей незліченну кількість прожитих століть.

– Ну, хробачок, ти мене дійсно насмішив! Нечасто, справді нечасто доводиться мені веселитись так щиро й безтурботно…

– Я… Я дуже втішаюся тим… що Ваша милість тішаться з моїх слів… – вичавив нарешті Пауль.

– Та кажи вже нарешті, про що хотів довідатись! – весело гукнув граф.

– Ваша милосте, скажіть, якщо буде на те Ваша воля: а що робити учневі з таємним знанням, яке він дістає від свого Вчителя? Особливо якщо це не простий вчитель, а Великий Вчитель…

– Що-о-о?! Як?..

Було у цьому скрикуванні щось таке, від чого Пауль розправив плечі та, дивлячись графові у вічі, повторив твердо:

– Що належить учневі робити із необмеженим таємним знанням, яке він дістає під час навчання?

Теплий плед сковзнув убік. Великий Магістр зіпнувся на ноги з юнацькою легкістю й навис над Паулем, немов струнка сосна над маленьким пеньочком. Юнак навіть не встиг здивуватися легкості рухів, яку не варто було очікувати від тисячолітнього старця (а якщо принц особисто бесідував на рівних з Ісусом Христом, він мусив прожити щонайменше вісімнадцять віків!), як граф заговорив скоромовкою:

– А знаєш, юначе, ти не такий вже телепень, яким здаєшся на перший погляд! Запевняю, далеко не кожному підмайстрові подібне спадає на думку, далеко не кожному… Дійсно, коли твій Вчитель у змозі передати тобі безмежне знання – що з ним робити?! Передати великі, величезні… по-справжньому неосяжні знання… Та-а-ак!..

Примруживши ліве око, немовби прицілюючись, принц міряв Пауля рухливим поглядом правого ока від маківки до п'ят, при цьому обличчя Великого Магістра осяяла м'яка приязна посмішка, а пальці лівої руки немовби шукали біля куточка рота вуса… хоча, наскільки було відомо юнакові, принц завжди ретельно голив обличчя. Нарешті граф виніс вирок:

– Ти далеко не телепень, о ні… Одна з найважливіших якостей справжнього мислителя, причому притаманна далеко не кожному смертному – це вміння задавати потрібні запитання у потрібний час. Зверни увагу: не просто будь-які запитання, а саме потрібні. І не просто будь-коли, а у доречний саме для них час…

Великий Магістр витримав таку довгу паузу, що Пауль від напруги майже припинив дихати, тоді проговорив скоромовкою:

– Отже, юначе, якщо ти тільки не втратиш хисту до оволодіння таємним знанням, то маєш змогу злетіти високо, дуже високо!

Далі принц загадково всміхнувся, кивнув юнакові, повернувся на своє місце і вже рівним спокійним голосом продовжив:

– Ось що відповім тобі: учень на те й перебуває в учнівстві, щоб наполегливою щоденною, щомиттєвою працею над собою розвинути розумові здібності до того стану, коли зможе осягнути навіть Велику Істину, а не лише окремі її часточки. Для будь-якого Вчителя найважливішим, найрадіснішим моментом у житті стає мить, коли ввірені його опіці учні… ба навіть котрийсь один із них стає здатним осягнути й засвоїти Велику Істину. Бо означає це, юний мій друже, що вчитель відбувся саме як Учитель Істини. А отже, коли настане його час відійти у вічність, справа його не загине.