Розділ «Глава 4 Мрії здійснюються не завжди»

– Іване, Йване!!! Де ти, сучий сину?! – гукнув Степан, підводячись на стременах. – Иди-но сюди, мерзотнику, – я вб'ю тебе! Розрубаю навпіл, від маківки й до самого сідельця!!!

Зненацька на Степана налетів зовсім інший вершник – уже літній чоловік у заляпаному чи то чужою, чи, може, своєю кров'ю багатому мундирі. Та за мить до того Ракович відчув небезпеку, тому встиг розвернутися праворуч, пригнутися до гриви свого коня і тим самим ухилитись від неминучої загибелі – бо ворожа шабля розсікла повітря біля самого вуха. Тут же Степан рубанув у відповідь так, що кров фонтаном бризнула з розпоротого боку ворожого вершника.

Той почав падати з коня на землю, та юний сердюк вже відвернувся, знов підвівся у сідлі й озирнувся довкола, шукаючи того, з ким мріяв зійтись у справжньому смертельному двобої. Але Івана Богдановича ніде не було видно: ні на пагорку, ані на півдорозі від пагорку до того місця, де стояв Степан, ані на чверті дороги…

Ніде!..

– Йване, де ти?! Я йду до тебе – готуйся зустріти лиху смерть!!!

Та замість Івана Богдановича на Степана налетіли вже три вершники – такі ж молоді завзяті рубаки, як він сам. Одного Ракович звалив пострілом з пістоля, з двома іншими довелось рубатися хвилин п'ять. І от обидва вороги покотилися на витоптану кіньми та людьми землю… Щоправда, тепер Степан був поранений у ліву руку, але не надто серйозно: рухати нею сяк-так міг… А шаблю ж тримав правою!

Та й болю від рани майже зовсім не помічав. Бо найбільшим, найстрашнішим для нього був біль сердечний: адже Іван Богданович усе не з'являвся – немов крізь землю провалився!

– Що, пацюче, злякався?! Не бажаєш зі мною битися?!

Ніхто не відповів на розлючені Степанові вигуки. А може, то зовсім не Іван стояв на пагорку?! Може, був це хтось інший, лише віддалено схожий на нього. Просто Степан стомився, марно чекаючи нагоди взяти участь у жорстокій бійці, разом з іншими сердюками охороняючи шведський обоз і свого повелителя Яна Мазепу… Стомився настільки, що уражене самолюбство та роз'ятрена уява намалювали на пагорку образ смертельного ворога, і він кинувся у битву, забувши про клятву вірності, про обов'язок перед гетьманом і товаришами-сердюками…

Або то була загалом не людина, а примара?! Може, Іван вже загинув у цій самій битві, й на пагорку означилась лише його зрадницька грішна душа, яку за величезні гріхи не бажало приймати ні небо, ані навіть саме пекло?!

А може, Іван загалом не брав участі в сьогоднішній битві, у якій московське військо надійно ховало воєнну славу шведів та українців…

Ні – це точно був Іван, хай йому грець! Небо чи пекло, сей світ або той – яка, зрештою, різниця?! Де б він не був…

Про це Степан і поспішив заявити уявному супротивникові:

– Ну стривай, стривай – ховаєшся від мене, байстрюче, то я сам прийду по твою нікчемну душу! Я знайду тебе, і з неба скину, і з-під землі дістану! От тоді й побачимо…

Останні слова Ракович вимовив, нахилившись із сідла, аби взяти жменьку землі та прикласти до рани. І добре, що так – бо наступної ж миті кінь під ним сіпнувся й почав повільно осідати: призначена вершникові куля влучила у шию скакуна. Падати було низько, тож Степан встиг відкотитися убік, завдяки чому вбитий кінь не притиснув своєю вагою ногу вершника.

Тільки-но Ракович скочив із землі, як побачив московського драгуна, що нісся просто на нього. Іншого виходу не було: різко викинувши руки вгору й загорлавши щодуху, Степан кинувся назустріч смертельній загрозі. Переляканий буланий кінь здибився, шарахнувся убік. Драгун не зміг утриматися в сідлі й відлетів назад, вдарився потилицею та й лишився лежати нерухомим: мабуть, звернув в'язи. Степан швиденько упіймав переляканого коника й тільки-но скочив у сідло, як десь ліворуч пролунав віддалений сигнал ріжка, потім ще і ще…

– Що-о-о?! Відступ?!

Разом із пекучою хвилею сорому у скроні миттю вдарила думка: якщо їхнє військо відступає – як же його поєдинок з Богдановичем?! Вони ж так і не зустрілись, так і не схрестили шабель у двобої…

Але шведи відходять, отже, відступають і сердюки. Отже, він теж мусить відступити! Бо повинен захищати свого господаря гетьмана, якому присягався служити вірою і правдою!!!

Та хіба ж він вже не зрадив Яна Мазепу, самовільно кинувшись у бій з примарою?! Е-е-ет, нехай вже буде, як є…