Розділ «Глава 4 Мрії здійснюються не завжди»

– Життя в Хелени він не відбирав. Не відбирав і я – ніхто з нас безпосередньо не вбивав її. От бач, ти й досі не розумієш…

Пауль зібрався було заперечити (мовляв, чого там – усе ясніше сонця ясного), та його зупинив суворий погляд Великого Магістра.

– Ми змагалися один з одним, юначе. Змагались заради неї – доки замість законного призу переможцеві вона не перетворилась на безпомічну заручницю нашого змагання – так само, як перетворилась на заручників решта наших близьких. Обидві наші сім'ї. А безчесні люди не церемоняться. Безчесні люди безжально знищують заручників. Сталося так, що насамперед вони відібрали дорогоцінне життя в Хелени. І не тільки життя, а й дівочу цноту.

Почувши таке, Пауль мимоволі здригнувся, граф же ніби почав розмірковувати вголос сам із собою:

– А розшукати і будь-що вбити ворога?.. Так, це був вихід… – Та раптом всміхнувся знов-таки сухо й ледь чутно, потім докінчив: – Єдиний вихід, який тоді здавався мені достойним. Твоя правда, хробачок: я справді намагався зробити це. Так само, як і той негідник шукав зустрічі зі мною…

27 червня 1709 року від Р. X.,неподалік Полтави

Он він!!! Он там – на невеличкому пагорку окрай поля, що перетворилося сьогодні на поле кривавої битви…

– Ракович – куди?! Нумо стій, скажений!!!

– Ні! Там він!.. Ах ти ж!..

– Хто?!

– Він!.. Він!.. Стривай-но, байстрюче, я тобі!..

– Хто??? Де???

– Він!!! Йди-но до мене, зраднику!..

Але за три кроки від них у тучний чорнозем ляпнулось ядро, ґніт якого майже догорів. Не маючи найменшої змоги пояснювати щось далі, Степан миттю скочив у сідло, пришпоривши коня, й хижим птахом понісся у саму гущу битви, заразом витягаючи з піхов шаблю. За мить ядро вибухнуло, але вже десь далеко позаду – та він навіть не озирнувся подивитись, що ж сталося з іншими сердюками.

Це вже аніскільки не хвилювало Степана: адже там, на пагорку край поля, він побачив свого колишнього товариша, а з деяких пір кревного ворога – Івана Богдановича! Нібито той сидів на коні, вдягнений у московитський драгунський мундир, дивився у бік шведського обозу, вперши обидві руки у боки… й зухвало насміхався над невдахою-сердюком. Степанові навіть здалося, що Іван зверхньо, з огидою промовляв до нього:

– Гей, ти, собацюро паршивий, підлабузник гетьманський! Що, примостився вози з оскуднілим королівським скарбом стерегти – ото й уся твоя доблесть?! А у битву кинутись боїшся?! А може, шабля твоя затупилась чи порох у пістолі відсирів? Ах ти ж!.. А ще козаком колись називався!

От тоді Степан і крикнув: «Стривай-но, байстрюче…» – а вже за мить не мчав – яструбом летів до того пагорка, де стояв…

Тобто де за мить до того стояв його найлютіший у світі ворог…

…а тепер не було вже нікого!!!

Де ж подівся цей нікчемний жалюгідний боягуз Іван Богданович, який тільки і вміє, що мститися безпомічним, підступно захопленим у полон дівчатам, разом з їхньою чеснотою відбираючи саме життя?!