Розділ «Глава 2 Ой ти, дівчино!..»

– А я ж тебе навіть не помітила тоді. Ой, Степаночку!.. – збентежена Гелена відвернулася від парубка й зітхнула.

– Зате я тебе помітив, – Степан розвернув дівчину до себе й потягнувся жадібними вустами до її вуст. Проте Гелена відсторонилася й схвильовано вигукнула:

– Але ж, Степане!..

– Що?..

– А як же я?!

– Що – ти?!

Іван при цих словах весь здригнувся: якби зараз був на місці Степана – показав би, як і чим гідно відповісти дівчині! Не те що цей бовдур…

– Як же я без тебе?.. – мовила Гелена.

– Але ж, ластівко моя! Я ж не кидаю тебе напризволяще, не відмовляюсь від твого щирого кохання. Я всього лише прошу зачекати із нашим весіллям один рік. Ось побачиш – рік пролетить непомітно…

– Степане!

– Присягаюся, що за рік цей або здобуду на службі в гетьмана славу, або героєм загину…

– Степане!!! – схоже, Гелена перелякалась не на жарт.

– …або нічого з моєї затії не вийде, і тоді кину я ту службу, повернусь до тебе, голубонько моя, щоб зажити тихим мирним життям.

Поки Гелена охкала та виснула на шиї в юнака, до болю вражена перспективою загибелі коханого на гетьманській службі, а Іван намагався прикинути, які вигоди відкриває перед ним річна відстрочка весілля цих «голубків», Степан щиро й гучно розсміявся, далі мовив:

– Облиш, Гелено, облиш, люба! Нема чого плакати по мені, доки я живий та здоровий. Не помру я, не загину – можеш не хвилюватися! Піду я служити сердюком до гетьмана, вкриюся славою – ось побачиш! Присягаюся чим завгодно! Собою, тобою, нашим коханням, Пресвятою Богородицею!.. Та хоч би всім світом білим!!! Ну хочеш – кину тобі білий світ під ноги?!

«Ах ти ж паскудник! Вилупок! Байстрюк негідний! І оце такий-от нікчема збирається світом білим розпоряджатися?!» – подумав Іван, стискаючи від гашу кулаки. Адже всі ці красиві клятви зовсім непотрібні – ні Гелені, нікому в світі.

Якщо тільки!..

Так – якщо…

А справді – чом би й ні?!

Треба подумати…