Розділ «Глава 2 Ой ти, дівчино!..»

– Ой, невже?! – скрикнула Гелена, і в голосі її Іван відчув суміш найрізноманітніших почуттів: і радість та гордість за любого її серцю Степана – й відверте занепокоєння за нього.

– Так, моя зоренько ясная! – при цих словах парубок аж просяяв: – Батько вже заготував листа до гетьмана, і наступного ж тижня я від'їжджаю до нього. От побачиш, яким красенем стану, коли серед інших сердюків мчатиму на баскому конику за славетним нашим ватажком! А невдовзі ім'я моє почує вся Украйна – так, я неодмінно прославлю ім'я своє вірною службою самому гетьману. Нагородить він мене щедро – от тоді й побратися можна буде.

– Степане, соколе мій хоробрий…

– Що, серденько?

– Але навіщо…

– Що?..

– Навіщо тобі славу на службі в гетьмана заробляти, коли я з тобою і без слави…

Вона зніяковіло замовкла.

– Без слави?! Що ти таке кажеш, серденько моє?!

– Та ні, не зрозумій мене невірно… Але ж і ти славного роду, і я. Обоє ми з небідних сімей…

– Ну то й що?

– Тоді навіщо тобі славу на службі в Мазепи заробляти?!

Тільки розсміявся Степан цьому питанню, від якого за версту віяло дівочою лагідністю, сумирністю та нерішучістю.

– Але ж, Гелено, серденько моє, хіба ж багатство та слава мого роду, мого батька – то моя слава?!

– Не твоя, Степане, так – лише твого роду…

– Ну, от бачиш! А я хочу не просто батьківську славу та багатство успадкувати, а й собі бодай трохи нажити! І підтвердити, що я сам аж ніяк не гірший від славетних моїх предків. А де можна найкращу та найбільшу славу заробити, як не в самого гетьмана на службі?!

– Встигнеш, орлику мій сизокрилий, все іще встигнеш – і слави нажити, й багатства здобути!

– Встигну, так. Але ж хочеться якнайшвидше… Ми й без того поспішаємо занадто: ще й двох місяців не минуло відтоді, як побачились уперше. Пам'ятаєш?..

– Ти знаєш, Степаночку, – ні!

– А от я ніколи не забуду, як перестрів тебе на околиці Прилук у перший же день по приїзді додому!