Розділ «Дара Корній Зворотний бік світів »

— Я мусив це зробити, — прошепотів Стрибог. Так і сидів, слухаючи матір та сховавши лице в долоні, заюшені кров’ю Птахи. — Це заради порятунку доньки. Її життя в обмін на зруйнований Храм. Щойно впаде Храм — Мальва стане вільною.

Мара сумно зітхнула:

— Колись дуже давно Творець змушений був ув’язнити свого улюбленого сина. Часто всевладдя і вседозволеність перетворюють навіть великих богів на монстрів. І коли ти вже не бачиш міри і береш більше, аніж можеш узяти, то, замість розвиватися, деградуєш. Хаос став некерованим, він не слухав і не чув нікого: ні батька, ні неньки, ні здорового глузду. Від того часу будь-який безлад почали називати Хаосом, хоча справжнього Хаосу ви так ніколи й не бачили. Бо це… Це не просто смерть, а повна і незворотна руйнація, безкінечне народження та безглузде знищення… От-от Хаос вирветься на свободу — злий, голодний і ненаситний. Те, чого не зробить падіння Храму, довершить Хаос.

Стрибог слухав і не йняв віри. Смерть Птахи, смерть світів, які так ніжно та дбайливо мільйони років творили безсмертні, — це все він? Скільки лиха може накоїти одна людина, якщо вдало нею маніпулювати?

— Багато, — сказала Мара. Вона читала його думки. А він не опирався. Байдуже. Нарешті він спочине. І від ненависті, і від болю, і від любові. Нехай Хаос уб’є його. Так, він благатиме, щоб його знищили.

— Ти йому не цікавий, — відповідала Мара. — Ти — піщинка, Стрибоже. Йому потрібне Біловоддя, звідки витікає річка життя. Дерево життя і камінь алатир його цікавлять. Він шукатиме дорогу туди, і щойно він її віднайде, то…

— Так, я піщинка, Повелителько смерті, — пролопотів Стрибог. Відірвав руки від обличчя, повільно звівся з колін. Повернувся на голос. — Але ж я не знав, не знав!

Вони стояли одне проти одного — син і мати. Жінка в жалобних світлих шатах, скорботна та бліда, як її білосніжна сукня. І чоловік зі Сваргою смерті на шиї, розгублений, з відчаєм у очах.

— Забери моє життя, Маро. Благаю! Я не заслуговую прощення. Мене навіть власна донька не любить. Бо нема за що любити.

Мара для Стрибога так і не стала матір’ю. Матері не залишають своїх дітей заради примарного щастя інших. І навіть зараз він не міг їй цього пробачити.

— Забрати в тебе життя поки не можу. Зарано. Твоя донька любить тебе. Хоч ти на це і не заслуговуєш.

— Любить? — Стрибог перепитував сам себе. — Де зараз моя Мальва? Я хочу її бачити.

— Я тут, — почувся з-за спини Стрибога втомлений голос.

Стрибог розвернувся. На випаленому сонцем пагорбі, за яким починався світ Порубіжжя, стояла Мальва. Жива та здорова. Вигляд вона мала геть чудний: голова поголена, худюща, наче жердина, вбрана в лахміття — сіру блузку та сірі штани.

— Доню, доню, — ледве вичавив. — Жива? Усі жертви не даремні, так?

Мальва різко перебила батька:

— Я бачила, як Перун ніс Птаху. Птахи-Магури летіли низько і співали поминальну пісню. Вони летіли до Чуй-лісу. Що тут у вас коїться, батьку, Маро?

Стрибог опустив очі, ледве видушив:

— Я вбив Птаху, перуновою стрілою вбив…

— Ти вбив Птаху! Сірий казав, що так станеться, — Мальва говорила втомлено, але жорстко. — Я до кінця не вірила, що ти наважишся. Тебе ніхто не любитиме так, як вона. Навіть твоя мати і донька. Я завжди хотіла знати, що такого вона, досконала та мудра, знайшла в тобі? Твоя темрява — це випалена земля. Твоя темрява, батьку, — це кінець без початку. Бідолашна. Вона думала, що бачила у твоїй душі вогник, а це були лихий блиск стріли, яку ти підступно всадив їй у серце. Це була стріла, а не вогник, правда ж?