Розділ «Дара Корній Зворотний бік світів »

Вона повернула голову до Перуна. Той гладив ніжно її по голові та, не соромлячись, плакав. Сльози стікали його мужнім обличчям, зморшки від того здавалися глибшими, і вода очей текла ними, наче руслами річок.

Птаха знову перевела очі на Стрибога. Їй було боляче, вона трималася з останніх сил:

— Перун знає, що таке любов. Ти — ні! Ти завжди дозволяв себе любити — мені, і доньці, батькові, матінці й іншим жінкам теж. Я помираю і навряд чи брехатиму! Я завжди була вірною тобі. Навіть подумки. Бог Перун і справді мій батько. Не найкращий поміж батьків, але вже який є. Він одного разу посоромився зізнатися в тому, що народив мене від смертної жінки. Якби він зізнався вчасно, то… Невідомо, як би все склалося, і ми про це вже не дізнаємося. Ти можеш віддати іншому лишень те, що маєш. Це закон світів. Якщо в тобі нема любові, то як ти можеш її дарувати комусь? Та все ж я перед тобою завинила. І хочу вибачитися за Мальву. За те, що вчасно не розповіла тобі про неї. Я не мала так чинити, й образи за твої зради не давали мені на це жодного права. Ти — її батько, і лишень це має значення. Чи любив ти матір цієї дитини, чи це була чергова втеча від мене — байдуже. Адже любов має прощати все. І моя простила тобі. Бо я люблю твою доньку, наче рідну, але… Не все так просто, навіть коли ти Птаха. Коли довго воюєш проти темряви, то, наперекір здоровому глузду, зачинаєш потроху уподібнюватися їй… І, очевидно, тому я так вчинила. Спочатку гадала, що це ревність веде мене. Та батько нагадав мені старі як світ слова: «Любов — то початок, але ніколи не кінець. Коли любиш, то прощаєш все. Бо твоє серце завжди обирає її чи його, обирає ту любов, якої ти гідна». Отже, я не достатньо була гідна твоєї любові, Стрибоже. Прости мені за все: за Мальву і за мою любов до тебе. Прощавай.

Вона затнулася, важко перевела подих. У її грудях заскрипіло, вона зблідла. Птаха з останніх сил чіплялася за життя, бо мусила поговорити з коханим. Востаннє.

Стрибог стояв незворушний і трохи розгублений. Чи може той, хто помирає, брехати? Велика віра в те, що він чинить правосуддя, похитнулася. Сварга смерті, котра обплутала серце, міцно тримала його у своїх лабетах. У грудях пекло. Там дотлівав згорток безсилля. Вона сказала, що він не вміє любити. Серце розболілося ще дужче. Наче хтось укручував у нього ніж. Аж зігнувся навпіл від болю, опустився на коліно. Майже торкався ним тіла Птахи.

Очі Птахи блукали його тілом, і враз… Вони вчепилися в те, що випало з-під сорочки Стрибога, коли чоловік зігнувся в конвульсіях. Маленька шкіряна ладанка, причеплена до шнурка, котрий висів у Стрибога на шиї.

— Що це? Зніми, допоможи йому… — прошелестіли губи жінки. Перун блискавично зрозумів що й до чого. Простягнув руку і шарпнув ладанку на себе.

Сварга смерті завила від ненависті та люті. Стрибог цього не чекав. У голові наче щось вибухнуло. До болю в серці додався ще один біль, бо головою заволоділи чужі голоси. Найголосніше звучав голос Шепота. Він його просив, благав, наказував… Стрибог застогнав, схопився руками за голову.

— Що це? — запитав і собі Перун. Роздивляючись маленьку ладанку в шкіряному мішечку, понюхав її, зморщився. — Колись моя дружина Лада розповідала про дивний ритуал зневільнення в гуцулів, смертних зі світу Єдиного Бога. Амулетами можна легко зневільнити навіть найсильнішого, якщо хитрістю переконати носити такий амулет. Збрехати, наприклад, що він додасть сили та допоможе бачите приховане. Зробити такий амулет доволі просто. Узяти землі з могили самовбивці, окропити водою, якою омивали мерця-повісельника, та додати волосину того, кого треба зневільнити. Вийти на роздоріжжя в горобину ніч та заговорити амулет. І нещасний стане рабом. Ця ладанка має подібний запах, Стрибоже. Я тримав у руках схожу і знаю, як воно тхне. У мене на запахи ідеальна пам’ять. Та я ніколи не повірю, що великий темний безсмертний добровільно дозволив закувати себе в такі кайданки. Чому?

Стрибог корчився від болю і міг тільки протягнути: «А-а-а-а-а».

Птаха застогнала. Перун схилився над нею. Бачив, як його дитина бореться зі смертю, що роз’їдає її зсередини.

— Батьку! Треба знищити амулет. Там може бути щось гірше від землі із цвинтаря. Адже він зневільнив темного безсмертного.

Перун гидливо поморщився й кинув мішечок на землю. Поруч у муках корчився Стрибог. Перун підклав під голову Птасі свій колчан зі стрілами. Звівся на ноги, виставив перед собою руки і заговорив прамовою. У небі щось загрозливо загуділо, наче нізвідки над головам зібралися хмари, і маленька срібляста стріла зірвалася з неба блискавицею та влучила простісінько в шкіряний мішечок. Мить — і від нього не залишилося навіть попелу.

Стрибог перестав судомитися. Біль з голови та серця відступив. Дивився на себе зараз наче двома парами очей. Одні — досі любили Птаху, інші — палко її ненавиділи, але зараз ті, другі, зачали закриватися. Його ненависть набула інших форм: хмарка перетворилася на серпанок, готовий будь-якої миті розвіятися.

З душі Стрибога впала полуда. Що він накоїв? Це Шепіт подарував йому ладанку. Пообіцяв, що вона рятуватиме його від навіювань, а ще допоможе відрізняти правду від брехні. Доки Перун не скинув амулет з його шиї, був певен, що правду каже тільки Шепіт.

Зараз перед ним добрий батько оплакував смерть своєї доньки. Тіло жінки, яку Стрибог кохав навіть більше від самого себе, помирало в муках. І це він убив її. Стрибог нажахано дивився на той берег річки. Храм Чорнобога і світ Відтіні помирав. І він це зробив. А ще він убив свого батька, зрадив друзів, усіх, хто довіряв йому… Розуміння, що його підступно використали, накрило з головою. Храм Чорнобога, який руйнувався, потроху сповзав у води річки, і та, наче іржа, роз’їдала його.

Стрибог підняв очі на Перуна. Очі, повні каяття та розпачу:

— Я… Я… Вони мене… використали. Пробачте мені… Якби можна було все зміни…

Хоч би що він не говорив зараз чи жалкував за скоєним — усе марно.

— Використовують того, хто хоче, щоб його використали, Стрибоже. Ця ладанка в тебе з’явилася не одразу. Спочатку виникли сумніви, зневіра в коханій людині, а потім ти впустив у своє життя сірість. Ти добре знаєш, хто вони — оті сірі. Бездушні вбивці, відмінні маніпулятори, зрадники, звабники, брехуни, навіювачі… І мова, і вчинки сірих — це суцільна цвіль, яка роз’їдає стіни розуму, отруює повітря спорами плісняви. Ти дозволив цьому ввійти в тебе, — сумно говорив Перун.