Розділ «Дара Корній Зворотний бік світів »

— Але ж це не правильно! Батьку, ти помреш, щойно знімеш Перемінника, — заперечила Мальва. — Можливо, є інший спосіб. Ходімо зі мною, будь ласка. Мені набридло все робити самій.

— Біловоддя мене не впустить. Я надто багато накоїв. Зрештою, я заслуговую смерті. То нехай вона не буде марною.

Стрибог затиснув Мальвину долоню, котра тримала мушлю, та повів до брами.

— Я не знаю, що чи хто чекатиме тебе в Біловодді. З’ясуєш все на місці. Та це наша остання надія на порятунок.

Вони зупинилися перед воротами. Стрибог міцно обійняв Мальву:

— Я люблю тебе, дитинко. Бережи себе. Птаха помилялася: я маю в серці любов. Я — найтемніший з найтемніших, але в серці моєму вона таки бачила вогник, а не зблиск стріли. Навіть два вогники: ти і вона. Один я загасив, а другий мусить жити. Прощавай, дитино, і вибач, що був нікудишнім батьком. Я не встиг стати добрим. Люблю тебе.

Стрибог розчахнув на грудях сорочку, вчепився в сонячне сплетіння, прошипів щось прамовою, розітнув закляттям груди і вирвав щось пульсуюче, закривавлене та блискуче. Простягнув його Мальві. Та дивилася в очі батька, які з живих робилися скляними. Щойно на її очах всесильний Стрибог убив себе. Вона схопила те, що тримала слабнуча батькова рука. Стрибог повільно опустився на землю. Останній раз видихнув та завмер. Мальва діяла далі інстинктивно. У лівиці стискала мушлю та горнула її до серця, у правиці на розпростертій долоні лежав закривавлений Перемінник Стрибога. Перемінник Стрибога — це Сварга смерті?! Мальва не здивувалася. Згадала слова Птахи: «Смерть — це не завжди кінець історії, це шанс для того, щоб повернутися ще раз та спробувати все змінити. Повертатися можна безкінечно, а можна і не вертатися. Усе залежить від твого бажання — виправляти помилки, щоб більше їх не робити, чи не виправляти». Підійшла впритул до брами. Не озиралася. У неї геть немає часу для сантиментів. Потім, усе потім. Вона оплаче і смерть Птахи, і смерть батька, і, може, навіть смерть Остапа, хоча серцем відчувала, що він досі живий.

Брама Темного світу відчинилася. Простягнула перед собою ліву руку із затиснутою мушлею, тоді праву з Перемінником Стрибога. Розкрила долоні обох рук. Заговорила прамовою:

— Брамо переходу! Жертвую тобі життя свого батька, скинуте через Перемінник, і вимагаю відкрити мені вхід до Біловоддя, світ, який існує над світами, поза світами, у світах.

Замружилася, ступила вперед. Не хотіла зараз бачити ані своєї смерті, якщо слова та Перемінник не спрацюють, ані того, хто переводитиме її до світу Біловоддя, якщо все спрацює. Відчула, як хтось легко торкнувся руки, забираючи Перемінника, а потім обережно потягнув її за ліву. Зробила крок, другий, третій. І все припинилося. Стояла ще мить замружившись, слухаючи довкілля. Розуміла, що перемістилася. Скрегіт помираючого Темного світу змовк, сморід від горілого та їдкого пропав. Натомість її огорнула цілковита тиша, а всередині запанував спокій.

Опустила руки. Мушля теж зникла. Розплющила очі. Вона стояла на березі великої води.

8. Той, що все знає… майже все

Мальва стояла на березі великої води. І аж рота роззявила від здивування та величі побаченого. Де її лише не носило, але такого неймовірного казкового видива вона ще не зустрічала. Навіть кольори та відчуття від світу Вередів чи світу Оранти блякли порівняно з цим.

— Біловоддя, — прошепотіла. — Вода в річці біла, наче молоко. Молочна річка — це не вигадка, вона справжня.

Вода і справді була білою, як молоко. І справа тут не в білому піску річища. Нагнулася, зачерпнула в долоні води, умила обличчя. У голові проясніло. Закортіло зануритися в річку. Так і стояла, вбираючи очима безкінечне тихе плесо. Довкола панувала тиша, чиста й непорочна. Утім, вона геть не лякала. Так і мало бути — спокій, лад, любов, мир, вічність в особливому місці.

Пісок під ногами — білий та чистий. Ані комашок, ані річкових створінь, які мали би тут жити, Мальва не бачила. Птахів у високості теж не видно. Як і метеликів, комариків, бабок абощо. Тут зі створінь божих ніхто не жив. Але саме місце було переповнене життям. Кожна травинка, кожна піщинка під ногами, кожна крапля води, кожен камінчик… Живі!

Біловоддя.

Дивилася на білу річку. Та кликала її до себе. Мальва усміхнулася. Піддалася спокусі і, не роздягаючись, увійшла у воду: у брудному одязі, уся у кіптяві та в подряпинах.

Йшла білим дном. І не чулося під ногами ані шелестіння піску, ані плюскоту води. Так і мало бути. Спокій вічності не можна тривожити. Біла вода ніжно огортала тіло, наче лагідні мамині руки. Занурилася у воду по шию, тоді вирішила пірнути.

Коли накупалася, врешті вийшла на берег, роззирнулася.