Розділ «Дара Корній Зворотний бік світів »

— Пробачте, пробачте, пробач…

Стрибог низько схилився над Птахою. Поцілував її в холодні вуста. Вона кволо посміхалася. Перун відвернувся, знову наверталися сльози. Він читав у очах своєї доньки. Вона досі кохала цього покидька, свого вбивцю. Стрибог обережно взяв закривавлену руку жінки у свою правицю. Лівою накрив рану. Птаха застогнала, а тоді раптом затихла, заспокоїлася. Каламуть з очей зникла. Вона дивилася на нього так, як тоді, коли він уперше її побачив.

— Завжди обирає жінка, — прошепотів Стрибог. — Пам’ятаєш свої слова? Чому так, скажи, навіщо ти мене обрала? Я не хотів, щоб так сталося, але… У смертних є така приказка, Птахо: знайся кінь з конем, а віл з волом. Ми з тобою одразу були приречені. Чому ти не обрала для себе світлого, доброго, чуйного, ніжного, люблячого не до смерті та ненависті, а просто люблячого?

Вона кволо посміхалася кутиками вуст. Як він любив цю посмішку. Готовий був за неї віддати душу. Як він житиме без неї? І чи потрібне йому таке життя?

— Стрибе! Мій Стрибе! Ти повернувся. Нехай через мою смерть, але ти знову мій, — вона зітхнула, на очах забриніли сльози. — Я обрала з-поміж мільйонів для мене найкращого, розумієш? Доброго, чуйного, ніжного, люблячого аж до смерті й ненависті. З іншими було б не так. Було б по-іншому. Але чому зараз, коли так хочеться літати, Стрибе, доводиться падати? — запитувала Птаха, зазираючи Стрибу в очі.

— Нас покарали, моя Пташко. Творець відділив світло від темряви, ми ж хотіли зробити їх одним. Не можна мати і журавля, і синичку одразу. Ти — журавель, моя рідна. А я навіть не синичка. І зовсім не Птах. Я — мисливець. Я той, хто вбиває Птахів. Я їх відстрілюю. Ти не мала тоді казати, щоб я йшов за тобою. Ти мала мене вбити. Я ж тоді геть розчинився у твоїх очах. Був захоплений твоїми чарами. А ти замість ненависті покликала мене за собою. Ти заслужила на любов собі рівного, Птахо. Моя була для тебе покарою. Я зраджував тебе, але тільки тілом. Щоразу повертався до тебе, пригнічений та присоромлений власним сумлінням через малодушність і недовершеність. Ким може почуватися виродок-покруч, каліка духовний поруч з довершеною жінкою? Ні, не щасливим. А паралітиком, потворою, машкарою… А потім з’являється ненависть до себе, до власної недосконалості…

Стрибог усередині Стриба застогнав злісно. Але той не зважав. Він переміг його. Він продовжував віддавати Птасі свої сили, зберігаючи, хай ненадовго, їй життя та перебираючи на себе її біль.

— Ненависть? Ні-ні! Неправда. Творець подарував усім нам тільки любов, Стрибе, — озвалася Птаха. — Ненависть ми самі собі придумали. Ти пригадав щойно мої слова: «Обирає завжди жінка». О, як ти нервував, коли я це говорила! Насправді, Стрибе, усе трішки складніше. Мало б обирати завжди серце і не важить, чиє воно — жіноче чи чоловіче, смертне чи безсмертне. Моє обрало тебе. А твоє просто змирилося. Ох, любий! Воно не обирало. І частенько чоловічі серця збайдужіло мовчать, коли їх обирає жіноче, скоряються. Мабуть, тому здебільшого таки обирає серце жінки.

Стрибог заплющив очі. Сум’яття накрило його. Не любив? Що ж тоді це було? Навіть його помста торкалася лишень її. Його Всесвіт крутився довкола неї. Або його, або нічия. Свароже, невже любов така: велика руїна і велика рана? Розплющив очі. Дивився. Уламки Храму Чорнобога лежали жахливим видивом. Він і справді Чорний бог, який знищив найтемніше, що було у Всесвіті, і найсвітліше, що було у його серці.

Птаха жалібно застогнала. Біль повернувся. Стріла Перуна забирала життя. Перун забрав руку Стрибога з рани Птахи, та кигикнула жалісно, учепилася пальцями в руку батька:

— Таточку! Уже час. Віднеси мене туди, де має спочивати тіло Перуниці. На божі луки. Прощавай, Стрибоже, сину Мари та Морока, батьку славної дівчини Мальви. Нехай Сварог веде тебе дорогою, якою ти маєш пройти. Я відпускаю назавжди твоє серце. Будь… Я досі люблю тебе. Я прощаю тобі власну смерть. Знайди Мальву і передай їй, що вона таки мала слушність. Сильні жінки насправді інколи плачуть… І ще, батьку! То моє останнє бажання. Справжні Птахи завжди помирають молодими та гинуть у небі.

Птаха склепила повіки. Перун звівся на ноги, легко, наче пір’їнку, вхопив доньку на руки. Пригорнув до серця. Старий і давній бог оплакував свою дитину. Помирала зараз не тільки Птаха, помирала ціла епоха.

Перун прошепотів до неба:

— Батьку, я повертаю її Тобі…

7. Ніколи не запізно

Довкола валився світ. Чорнобогів Храм сповзав у річку. Води поглинали його. Темні не даремно боялися річки Забутої-Незгаданої. Вода мала пам’ять, яка складалася з ненависті. Це вона роз’їдала Храм. Моторошність усього дихала відчаєм. У світі темних погрозливо гуркотіло та гримало. Чорні блискавки, котрі виходили з-під руїн Храму Чорнобога, безжальними лезами краяли неспокій сірого неба, яке поволі ставало вишневим. Це було жахливе і водночас гарне видиво.

— Як на початку творення, — почулося за спиною Стрибога, котрий приречено дивився на вмираючий Темний світ.

Він навіть не озирнуся, хоча впізнав голос. То була його мати. Мара. Усе скінчено. Той, хто прагнув правди, виявився найліпшою зброєю в руках брехні. Бо його зрадили. Сірі. Ні, не так. Не зрадили. Вони ж не клялися йому у вірності… Використали. Заради чого? Щоб знищити все і всіх. Навіщо знищувати всіх? Упав навколішки, на тому самому місці, де ще мить тому помирала Птаха. Трава була рясно залита кров’ю. Розглядав траву, гладив руками. Його тіло дрібно тремтіло… Підняв руки перед собою. Червона барва на пальцях та на долонях. Закрив руками обличчя. Птаха померла, і вже ніщо не мало значення.

Тепла та ніжна рука лягла йому на плече.

— Дивно, сину. Такі страшні картини завжди зачаровують. Світ наприкінці завжди виглядає так само божественно красиво, як на початку. Агонія смерті чимось нагадує агонію народження. Навіть колір неба такий самий. І блискавки чорні, котрі не дають світла. Як багато потрібно, щоб це все створити, і як мало, щоб знищити. Ти не просто знищив Храм Чорнобога, ти знищив усе. Великий мудрий задум Творця — створити темну вежу в Темному світі, яка б на собі тримала всі світи: і світлі, і темні, і нейтральні, і ті, що вже мертві, і ті, котрі ще сплять, і ті, що мають от-от прокинутися, і ті, що мусять от-от народитися, переродитися, воскреснути, щоб потім знову померти. Темрява не може існувати без світла. Світло без темряви. Загибель темного Храму — смерть для всіх.