Розділ «Дара Корній Зворотний бік світів »

— Ти хочеш сказати, що я тепер маю називати її донькою. Так? — Лада ледве стримувала лють.

— Ні. Не так. У тебе вже є донька, рідна. Я не змушую тебе називати Птаху донькою. Вона нею ніколи для тебе не стане. Вона донька моя і донька Арати.

— Смертної Арати, — гидливо промовила Лада.

— Смертної? Ну й що? Жінко, що з тобою зробила ревність? Смертний — то не означає гірший. Ти добре знаєш, як уміють смертні любити, жертвувати, захищати.

— І ненавидіти, заздрити, убивати, зраджувати теж… — не вгавала Лада.

— А хіба безсмертні цього не роблять? Скажи мені, невже помисли твої такі ж світлі та чисті, як то має бути в тої, котра несе у світи світло любові? Про що ми сперечаємося? Я вибачився перед тобою, бо надто пізно відкриваю своє батьківство. Але я завинив найперше перед Птахою. Наші діти мають і тата, і маму. У неї довго не було нікого, бо я злякався… Ми з тобою не були одружені, навіть заручені, коли народилася Птаха. Тож я тут тобі геть нічого не винен. Я тебе ніколи не зраджував. Чуєш? Ніколи. Тобі потрібен час, щоб прийняти цю правду, і я тебе не кваплю. Скільки гірких та болючих слів ти мені не сказала б, я не перестану повторювати: «Я люблю своїх дітей. Леда, Полеля, Лелю. І я люблю Птаху і завжди її любитиму, бо вона моя донька». Усе, на цьому тема з моїм прихованим батьківством вичерпана. Зрозуміло? Решта того, що стосується моїх взаємин з донькою Птахою, тебе не має цікавити. Ти щойно дала мені ясно зрозуміти, що ніколи не приймеш її. О, велика та могутня Берегине Ладо! Та, котра має нести любов!

Лада мовчала. Хлопці перезирнулися. Полелеві дуже подобалася Птаха. Він захоплювався мужністю та талантами світлої безсмертної і був не проти отримати в подарунок таку круту старшу сестру. Лед брата підтримував у цьому. Мальва їм багато розповідала про Птаху, і вони були переконані, що та і справді чудова. Але чого мати так болісно на це реагує? Ну, отримали вони ще одну сестру. І що? Це ж не немовля. Таким набутком тільки пишатися можна. А матінка носом крутить. Дивно себе останнім часом поводить Лада.

— Мовчиш? Мовчи, — Перун говорив спокійно та впевнено. — Зараз мене цікавить ще декілька моментів. По-перше, де Лед і Полель? Чому сини мене не зустрічають? По-друге, ходять чутки, що в нашому світі переховується одна юна і талановита особа, учениця Птахи, дівчина Мальва. Це правда чи ні? І якщо так, то де вона? І нарешті, третє, дружинонько моя люба, хто поцупив з мого сагайдака стріли та навіщо це зробив? І яким чином вони опинилися в Птахи? Вона оповіла мені цікаву історію про те, як, начебто від мого імені, стрілу їй подарував Угомон. Наскільки я знаю, Угомон є палким шанувальником-залицяльником нашої Лелі. То я так думаю, що хтось із вас — або ти, або донька — до цього причетні. І не вали це на хлопців, будь ласка. Про їхні сховки я знаю все. Так, дивися мені в очі, дружинонько, та відповідай.

Коли батько ставав таким, то хотілося забитися в нірку, зробитися мишкою і не вилізати. Очі Перуна метали блискавки, які прошивали розум та серце. Батько рідко сердився, але коли вже гнівався, то спинити його не можна було. Поки не почує всієї правди, не відчепиться.

Лада плакала. Вона ридала, вила, схлипувала. Перун її не втішав. Він чекав, поки вона нарешті вгамується.

— То як? — перепитав Перун. — Я слухаю уважно.

У голосі не було співчуття.

— Ти, ти… — жалісно та з докором у голосі заговорила Лада. — Я ревнувала тебе до Птахи. Я ж нічого не знала про твоє батьківство. А що я мала думати? Га? Ти кудись зникаєш, віддаляєшся від мене, нічого не розповідаєш… А потім мені до вух доносять вісточку про те, що ти знову сплутався з нею… Я пам’ятаю ту іншу Перуницю-Магуру. Мене ти так ніколи не кохав, як її.

— Спокійно, жінко, — різко перебив Перун. — Про що ми зараз говоримо? Магура — моя перша дружина, давно мертва. Ти ревнуєш до мертвої? Чи ти при своєму розумі? Ти — моя дружина перед Сварогом. Ти — мати моїх дітей. Птаха — моя донька, і це геть інша історія. Живи теперішнім! Що ж ти ніяк не заспокоїшся? А ще смертним дорікаєш. Це ти поводишся негідно. Ну годі на мене жалощі виливати. Зізнавайся вже, часу обмаль. Де хлопці? Де Мальва? І кому ти віддала мою стрілу? Мальва та Птаха в небезпеці. Сірі воліють усіх переконати, наче Мальва мертва. Дівчину треба негайно відправити до Яровороту, а темним розповісти правду — Мальва не втопилася, вона жива.

Лада знову захлипала. Перун сердито гримнув на неї:

— Жінко, не мовчи! Мальва тут? І не реви, потім ридатимеш, якщо схочеш. Розповідай, ну ж бо!

Хлопці перезирнулися. Мальві загрожує небезпека? Ух! А мати хотіла її віддати батькові. А може, не батькові. Хлопці аж дихати перестали, слухаючи, що далі буде.

— Так, Мальва тут була, — Лада говорила ледь чутно, стримуючи ридання. — Але зараз уже нема. Я замкнула дівчину в майстерні, щойно її у нас знайшла. Я не знала, хто вона. Вона плела несосвітенні дурниці про темних, і що вона від них втекла, і від власного батька втекла теж. Я вирішила поки тримати її під замком, щоб прояснити ситуацію. Але… Наші сини, ти вже вибач, геть від рук відбилися, творять казна-що і нікого не слухають. Це вони допомогли дівці утекти. І за це я їх покарала: замкнула в кімнаті, запечатавши і стіни, і вікна, і підлогу, і двері, і стелю.

— І куди утекла Мальва? — допитувався Перун.

— Не знаю. Вона мені не звітувала про це. Навіть більше. Геть невихована молода особа. У мене ключ украла і кудись перемістилася. Від усіх утікає, сама не відає чого хоче.