Розділ «Дара Корній Зворотний бік світів »

З часом у світі Шума з’явилися перші люди. Тільки їх не вистачало для гармонії в цьому світі. І привела їх у той світ донька Шума-Шумлячого, сестра Миха, чарівна Невра. І цей світ від того часу стали називати Невридією.

У голосі Мирослада чувся розпач і велике розчулення. До горла Остапа підкотився гіркий клубок. Він уже розумів, що ця історія — історія великого кохання, жахливих потрясінь та страшного лиха.

— Дзеванна довго та вперто відмовлялася бачити очевидне. Її любий Мирослад кохав іншу. Таке красуні Дзеванні навіть у найстрашнішому сні не могло наснитися. Я освідчився Неврі, вона сказала так. Сталося це тоді, коли Дзеванну покликали до Яровороту батьки. Вигадавши якусь дуже поважну причину. Потім з’ясується, що матінка з батьком майже силою тримали її у Яровороті, аби дитина якнайдовше не верталася у світ неврів. Ні, про Невру і про мене вони поки нічого не знали. Вони просто вважали, що я не той, хто потрібен красуні Дзеванні. Для них я був і залишився нечистокровним безсмертним. Невра стала моєю дружиною. Від великої любові, Остапку, завжди народжуються діти. Діти бажані, діти красиві, талановиті та розумні. Дзеванна дізналася і про весілля, і про вагітність Неври. Немає нічого страшнішого від ображеної жінки, яка почувається зрадженою. Хоч жодної зради не було. Я ніколи нічого не обіцяв Дзеванні, ніколи до неї не торкався й пальцем як до жінки. Якщо й пригортав чи цілував цнотливо в щічку, то лишень як друга. Навіть слів ніжності між нами ніколи не було. Та Дзеванна думала по-іншому. І вона почала мстити. У світі неврів з’явилися андрофаги.

— То, виходить, що андрофаги не місцеві, так? — розпитував Остап. — Дзеванна звідкись їх привела? З якогось Темного світу викрала і вам підкинула?

— Ні, вони місцеві. Навіть дуже місцеві. — Мирослад сумно дивився на Остапа. — Вони з тих, хто не пройшов обряду перенародження, переходу, ініціації… Більшість з них не повернулися з лісу додому після першого випробування. Вони спаровувалися з тими, хто народився з якимись хибами. У той час такі особини вважалися нелюдьми. Їх відводили в ліс і там залишали як пожертва духу лісу. Це жорстоко, я знаю. Але ми з Неврою вирішили, що маємо дозволити дітям-неврам творити власний світ самостійно. Світ неврів таким чином себе захищав, відкидаючи калік, виродків та хворих. Природний добір, Остапку. Діти тих, хто не пройшов школу перетворення, та діти калік стали андрофагами.

— А звідки ви довідалися, Учителю, що Дзеванна до цього причетна?

Мирослад зітхнув:

— Я нізащо не повірив би в таке. Світла сонячна Дзеванна й андрофаги. Але… Вона сама зізналася. Навіть не так. Вона не зізнавалася. Вона хизувалася, вихвалялася своєю помстою, називала андрофагів своїми дітьми.

— Дітьми?

— Ні-ні, я думаю що не буквально, швидше образно. Хоча… Хтозна, може і буквально. Але про це достеменно знає тільки Дзеванна.

— І що було далі, Учителю? — Остап розумів, що це ще далеко не вся правда.

— Далі? Світ неврів почав звикати до сусідства андрофагів. Ті були недолугою бракованою гілкою. І все здавалося, ще трохи — і та суха гілка сама загнеться. А бачиш. Досі жива, хоч і не зовсім здорова. Не падає…

Коли народився наш синочок Шепіт, я був найщасливішим чоловіком у Всесвіті. Розумник, красень, талант, який успадкував від батьків усе найкраще. Я так вважав. Урешті й Дзеванна заспокоїлася. Так принаймні мені здавалося. Вона вийшла заміж, народила сина. І я тішився, що не я один можу почуватися щасливим. А потім мій син отримав від Мари Перемінника і Невра майже змусила мене віддати його до школи Яровороту. Як я того не хотів, наче відчував, що то буде початком чогось недоброго та лихого. Дзеванна мені не простила «зради». Вона вирішила помститися по-іншому, доволі вишукано, по-жіночому.

Шепотом ми назвали твого батька, бо так заходів Шум. Шепіт — наче велика і прекрасна молитва до живого неба, до зір, до сонця. Шепіт — наче музика лісу, шепіт — пісня річки, шепіт — слова, котрі застигли мелодією на губах коханої. Шелестіння-жебоніння слів, поцілунків, обіймів, життя… Шепіт на відмінно закінчив школу у Яровороті, то він порадив світлим безсмертним давати на навчання у світ неврів позначених Перемінником дітей. Він був дуже доброю дитиною, як і його мама. Ми з Неврою не відмовилися. Світ неврів із задоволенням почав ділитися знаннями зі світом світлих. А потім…

Вона померла уві сні. Просто заснула і не прокинулася. Мене тоді не було вдома. Морок покликав мене на перемовини, переконував брати на навчання у світ неврів не тільки учнів зі Світлого світу. Наводив різні аргументи, ми сперечалися. А тим часом…

Мирослад умовк. Остап повернув голову в бік діда. Той плакав. Вода текла його обличчям, він не витирав її, плечі час від часу здригалися, стогін виривався з грудей на волю. Остап обійняв Мирослада за плечі. Притулив до його мокрої щоки свою і сказав:

— Не плачте. Я люблю вас. І нікому не дозволю вас скривдити.

Після почутих слів Мирослад трохи стишився, даючи лад внутрішньому болю. Останній раз він плакав, коли ховав Невру.

— Дзеванна закохала в себе Шепота. Робила це з умислом. Наївний молодий хлопчисько, найкращий учень школи Яровороту, найкращий учень світу неврів. І поруч така спокуслива й така витончена пані. А він був готовий заради неї на все. Навіть на вбивство рідної матінки… О, Дзеванна розповіла йому страшну і трагічну історію свого кохання. Розповіла про те, як Невра, рідна тітка, рідна кров, рідна сестра її батька, жорстока та ненависна, познущалася з неї, забравши її чоловіка. Так, Дзвеванна вже дуже постаралася, щоб Яроворотом ходили легенди про щире й велике кохання Мирослада та красуні Дзеванни. Вона вміє бути переконливою. Де мовою лестощів, а де мовою тіла. Не дивися так на мене, хлопче. Це не вигадки, вона сама потім чесно в усьому зізналася. І що придумала наша вигадниця Дзеванночка? Вона дала довірливому закоханому юнакові так званий «еліксир правди». Сказала, що якщо кілька крапель еліксиру додати до вечері, то на ранок людина, яка його вжила, скаже тобі всю правду, про що б ти її не запитував. А оскільки люблячий син усе ж сумнівався в правдивості розповіді Дзеванни, то таким чином він усе перевірить та зрозуміє. Знаєш, я завинив перед сином, бо його внутрішній неспокій чи тривогу завжди перекладав на його юний вік. Ну, дорослішає хлопчик, хвилюється, і коли він мені одного разу зізнався, що закохався, то я щиро тішився з того. Я теж був молодим і завзятим, і в мене було перше кохання. Яке потім стало чужим… Воно було платонічним і таким ніжним та трепетним, наче перші проліски серед снігів у лісі. А потрібно ж було запитати: «Хто вона, синку?» І я б запитав. Та Невра не дозволила. Вона була чудовою мамою. Говорила, що син сам скаже, якщо вважатиме за потрібне.

І Шепіт підлив у вечірній напій матусі еліксиру. Еліксиру, котрий дарує вічний сон безсмертному. Такий еліксир роблять тільки в одному місці, у світі мертвих. Не просто отримати щось із цього світу. Потрібно багато чим пожертвувати. І Дзеванна пожертвувала. Вона віддала безсмертні сили власного сина в обмін на таке. І вона досі вважається світлою безсмертною, онучку. Моторошна та жорстока пані, котра нікого, крім себе, не любить: ані чоловіка, ані сина, ані батьків. Вона досі мстить. За інерцією, напевно. Цього разу безцільно, бо по-іншому жити не може. Коли вона почула, що з’явився ти, то наче сказилася. Прилетіла до мене, стала погрожувати: «Не навчиш Дужа перевертництва, то вб’ю онука». А вона може, я знаю. Звісно, йому безсмертних сил я не поверну, однак перевертництва постараюся навчити. Навіть смертним опанувати цю науку до снаги. Принаймні поки Дуж тут, вона тебе не чіпатиме.