Розділ «Дара Корній Зворотний бік світів »

Це вміння Остап називає даром Неври. На початку навчання для того, щоб поєднатися з душею тварини, він мав відсторонитися від довколишніх звуків, зануритися в себе, перебувати в спокої, щоб ніхто не відволікав та не чіпав. Це вдалося зробити з першого разу. Та Остап інтуїтивно відчув, що цей талант він може розвивати далі. І з кожною спробою йому вдавалося все більше й більше. І тепер він легко міг керувати свідомістю відразу кількох тварин, а водночас ще й стежити за супротивником власним розумом.

Андрофаги добре вміють маскуватися. Можуть залишатися нерухомими не одну добу. Ставати корою дерева, мохом на зрубі, гнилим листям у дуплі. Та не цього разу. Бо голодні сірі вовки бачать не очима, вони чують теплу кров, яка тече жилами їжі, чують запах плоті, смачної, солодкої. І вовки нападають з трьох боків, угризаючись жертві в горлянку. В андрофага нема жодного шансу на порятунок. Бо вовк, перекусивши горло жертві, не стане поїдати її. Якась невидима сила та жага кидає його в бік андрофага, який утікає… Крик розпачу, болю, жаху впереміш із тваринними злючими завиваннями шматують тишу лісу… Остап має це припинити, але він не може. Поки останній з андрофагів, що сиділи в засідці, полюючи на нього, не впаде мертвим. Він зараз теж вовк, небезпечний і жорстокий, з оголеними інстинктами. І тому, нехай на мить, та все ж випереджає супротивника, який підкрався ззаду і збирається поцілити в нього стрілою. Стріла пролітає за міліметр від голови. Остап ховається за поваленим дубом.

— Гаразд, — чується знайома людська мова. — Цього разу ти виграв. Відклич своїх псів! І я обіцяю, що той час, який тобі відведено в лісі на ініціацію, мине спокійно. Жоден з племені андрофагів тебе не зачепить. Чуєш, Остапе?

— Дуже, ти? — Остап поволі висовується зі сховку, усе ще уважно слідкуючи за руками суперника.

Якби він випадково набрів на Дужа десь посеред лісу, точно прийняв би за андрофага. Правда, трохи дивного. Андрофаги зазвичай мають густий волосяний покрив по всьому тілу, навіть кисті рук та ступні ніг у них волохаті. Остап спочатку думав, що це в них такий одяг, зі шкур тварин. А коли придивився, то здивуванню не було меж. Довге розпатлане, немите й нечесане волосся, грубі риси обличчя, низький лоб, маленькі чорні очі і волохатість. Звісно, на Дужі шерсть не виросла. Він просто був загорнутий у шкури вбитих ведмедів та вовків. Волосся на голові мав довге, однак чисто вимите й акуратно перев’язане якимсь шнурком. У лівій руці новоспечений андрофаг тримав лука, у правій — довгу палицю з людським черепом нагорі.

Дуж спокійно оглядав Остапа. Нападати він не збирався. Та Остап не дуже вірив у благі наміри чоловіка. Щойно він зрозумів для себе дуже важливу річ. Як він раніше не здогадався?

— Це все ти, Дуже. У цих диких довбнів мізків не вистачило б. Точно. Це ти очолив полювання на мене. І місяць мене лісом ганяєш. Тепер просиш мене припинити? Називаєш вовків собаками… Підкрадаєшся підступно ззаду і просиш тобі вірити?

Остап подумки прикликав одного із сіроманців. Той покинув шматувати здобич, підбіг до хлопця, вищирився на Дужа. З ікл на землю скрапувала кров, вовк люто загарчав. Він чекав наказу.

— Я не збирався чіпати твоїх підданих, Дуже. Я просто хотів пройти свої іспити і забратися зі світу неврів туди, де я потрібніший. Тепер навіть не знаю, як бути. Ти геть збожеволів. Ти забув, хто править цим світом? Ні, це не андрофагти і це не неври. Це вони, — і Остап тицьнув пальцем у бік вовка. — Вони були тут, коли ще людей на цій землі не було. І вони дозволили людям стати частиною їхнього світу. Учитель Мирослад називає андрофагів санітарами лісу, неврів — його квітами. І все було гаразд, рівновага тут утримувалася, аж поки не з’явився ти. Капкани на вовків — твоїх рук справа, чи не так? Тепер я розумію, чому останнім часом так багато начебто випадково зниклих серед неврів. Пішов на болото — і не повернувся, пішла з дітьми по гриби — і зникла, пішов рибалити — і пропав.

Дуж криво посміхався, дивлячись на Остапа очима, повними ненависті та люті. Злоба затопила серце Дужа, виїдаючи його безсмертну душу.

Дуж мовчав. Він розумів, що вовк будь-якої миті готовий накинутися на нього і перегризти горлянку. Можливо, Дуж його і переможе, але чи варто бавитися з долею? Та ще щось ховалося за тою мовчанкою. Остап напружив свої інстинкти та відчув, як до них наближається з десяток андрофагів. Попереду рухалися трійко найсильніших, вони були зовсім поруч, біля лісового озера. Їх від Остапа та Дужа відділяла смужка верболозу. А за кілька хвилин й інші наспіють. Сіроманці вже наситилися, і треба було докласти зусиль, аби змусити їх знову шматувати плоть.

Остап не мав часу для роздумів. Поки вовк пильнував Дужа, котрий мовчки шкірився та чекав підмогу, Остап зосередився на двох із трьох андрофагів, котрі наближалися.

Щось дивне почало відбуватися з анрофагами. Двоє із трьох раптом панічно кинули зброю та метнулися в озеро. Андрофаги не вміли плавати, тож… Мить — і вони були мертві.

Остап пообіцяв Учителю Миросладу, що не стане використовувати свій талант на людях, не підкорюватиме їхню волю собі. Але Остап добре пам’ятав й інші слова Учителя: «Коли бачиш, що ворог збирається завдати тобі смертельного удару, не думай про нього як про друга і не чекай, що він передумає. Бий першим!» І Остап ударив.

Остапу не потрібно було мати перед очима реальну картинку з утоплениками. Він бачив їхніми очима, відчував, як їхнє серце перестає битися, а вода затоплює легені, витісняючи повітря…

Підняв очі на Дужа. Остап читав його думки. А тим часом третій андрофаг, котрого Остап навмисно не чіпав, кинувся бігти в протилежний бік, голосно та перелякано лементуючи. Той крик почули ті, хто йшов на допомогу Повелителю. І зупинилися. Переляканий андрофаг передав їм, що Остап, найпевніше, також бог, бо вовки його слухаються, вода скоряється і навіть брати по крові готові за нього життя віддати.

— І що далі? — Остап сердито дивився на Дужа. Було гидко від розуміння, що його щойно змусили вбити людей. Дуж опустив очі в землю. — Скількох ти андрофагів щойно вкатрупив, Дуже? Га? Їхня смерть на твоїх руках. Чи ти думав, що зможеш принести мене в жертву своєму страшному богові та повісити собі на пояс мій череп, а потім винищити всіх неврів та заселити світ Невридії андрофагами? Мені гидко на тебе дивитися. Як ти можеш? Ти ж один з нас. Ти ж довго був яроворотцем. Чому світло Яровороту так швидко покинуло твою душу? Чи ти собі гадаєш, що врешті віднайшов справжнє призначення і готовий перетворитися на батька нового народу? Думаєш, що ти особливий? Ні. Особлива твоя мати. Розумієш? Це Дзеванна населила світ неврів андрофагами. І зробила це заради помсти. Щоб помститися чоловіку, котрий покохав іншу. Як тобі така правда?

Дуж підняв на Остапа очі. Металевий блиск і ненависть палали в них недобрим вогнем. Здивуванням там і не пахло. Дуж про це знав… Знав… І, очевидно, що від матері.

— Ти знав правду? — Остап розчаровано та співчутливо дивився на Дужа. — От сімейка — так сімейка! Що ж, я не читатиму тобі моралі. Розбирайтеся у своїх сімейних справах самі. І я тебе не вбиватиму. Поки живи. Але попереджаю: ще один вибрик — і наступним в озері чи в болоті потонеш ти. У твою пустопорожню голову я легко влізу… Неврів не ображати! Чув?

Дуж ствердно закивав. Уся його пиха, зарозумілість, лють та ненависть кудись поділися. Перед Остапом стояв той самий Дуж з Яровороту, безпорадний та безталанний.