Розділ «Дара Корній Зворотний бік світів »

— А що з Шепотом?

— А нічого з Шепотом. Коли той зрозумів, що накоїв, то дуже злякався. Й утік… досі від мене бігає… Бачиш, як воно його повело? Відрікся і від світлих, і від темних, натомість придумав власну віру. І впевнений на сто відсотків у своїй правоті. Якщо мільйон разів сказати на пісок сніг, то він, мабуть, стане називатися снігом, хоча на нього й не перетвориться. Дзвеванна вбила в серці Шепота будь-яку любов. Вона використала почуття юнака як зброю для помсти. Але вона не розуміла тоді, що зраджене розтоптане кохання може не просто вбити тіло, як ото вона витворила з Неврою. Воно іноді перетворює серце на сутінки.

— Що далі було, Учителю? — Остап відчував біль свого діда. Йому хотілося якнайшвидше закінчити цю розповідь, щоб той біль від спогадів стишити.

— Після цього я дав згоду Мороку на те, щоб у світі неврів навчалися і темні учні. Чим вони гірші від світлих, таких як Дзеванна, наприклад, скажи? Я робив якісь намагання розповісти правду про те, що зробила з моїм життям Дзеванна. Пішов до Оракула. А далі ти знаєш. Зрештою, Творцеві й так усе відомо, і якщо досі винний не покараний, на се в батька свої причини. Чи не так?

Мирослад кілька хвилин мовчав, тоді подивився Остапу просто в очі та розважливо мовив:

— Твоя бабуся Невра, онучку, не вміла перетворюватися на інших тварин, вона не вміла ставати травою, не вміла бути хмарами. Вона знала, як це робити, але не вміла, бо в ній жив інший, ще більший талант. Його маєш і ти. Ти можеш ставати будь-яким птахом, звіром чи комахою, не видозмінюючи свого тіла. Ти знаєш, як через очі звіра дивитися на світ. Ти можеш вільно керувати звіром. При бажанні ти зможеш відчути себе вовком і полювати на козулю, але якщо накажеш вовку зупинитися, то він зупиниться. Ти можеш бути соколом, який полює на мишу. Але коли ти даси йому наказ летіти на сонце, тобто на вірну смерть, він, не замислюючись, полетить. Ти легко зможеш відшукати лікувальну траву від опіків, наприклад, якщо вселишся всередину лисиці, яка попекла лапи під час пожежі. Ти станеш жабою в студеній воді й спокійно перебудеш холод. Ти легко вистежиш ворога, бо навіть метелик, який пурхає в нього над головою, дивитиметься твоїми очима. Ти готовий відкрити своє серце для розуміння цього таланту, мій любий онучку Остапку?

— Так.

— Тоді слухай уважно і запам’ятовуй…

10. На межі

Мальва обережно та повільно рухалася подвір’ям Ягілки. Стримувалася, щоб не озирнутися. Чомусь сама для себе це постановила. Так буде правильно. Не хотілося побачити в проймі освітлених дверей хати згорблену постать потворної старої Яги. Нехай Ягілка залишиться у її пам’яті самотньою красивою жінкою. Мальва була їй безмежно вдячна за те, що допомагала. І незабаром вона побачить Птаху і свого любого Остапа. Він теж безсмертний. Він син та онук безсмертних. Отже, стовідсотково він їй рівня. Навіть Морок не заперечуватиме. Морок поважав Мирослада. Чула це на власні вуха. А чи підслухала? Не мало значення. Її Остап особливий. Її Остап. Посміхалася сама до себе, і темрява ночі не видавалася вже аж такою гнітючою.

Стежка від хатинки Ягілки і до воріт здавалася доволі довгою. Напевне, ніч її такою робила. Вершечки частоколу поблискували недобрим вогнем. То світилися очниці людських черепів. Можливо, Ягілка розраховувала на те, що Мальва злякається цих страшків-вогників та повернеться в хатинку на курячих ніжках. Бо можна ж було спровадити Мальву ще завидна, чи то, навпаки, залишити до ранку. Не обов’язково ж то робити з приходом ночі. Але внутрішній голос підказував Мальві — так правильно. Бо, очевидно, що на ніч у хаті Яги, де невідомо хто чи що варить, пече, прибирає, сукає нитки життя, залишатися небезпечно. Можна і не вибратися. Мальва рухалася повільно, не піддаючись спокусі побігти. Нитка в руках вела за собою. Десь на півдорозі, коли наче вже замирилася з мертвими червоними вогнями черепів та смолянистою густою темрявою довкола, хтось чи щось різко вхопило її за ногу. З несподіванки перечепилася, упала та добряче забила коліна. Обмацала руками простір довкола себе. Нічого. Лишень вогка трава під ногами. Схоже, у світі Ягілки впала роса. Не думала навіть зупинятися надовго та досліджувати, хто міг так неприємно пожартувати з нею. Натомість стала обережнішою. Кроки робила чіткі та впевнені. Нитку тримала ще міцніше.

Нитка в руці шарпала її в бік стежки, і Мальва чемно слухалася тих зазивань, неспішно пересуваючись далі. І тільки подумала, що вона майже вибралася, як нитка у її руках просто завмерла. Мальва легко шарпнула її на себе. Нитка натягнулась як тятива, але не зрушила. Мальва обережно, намотуючи її собі на зап’ясток, рухалася до того місця, де застряг її сірий клубок. Нитка привела її під частокіл. Зверху на неї моторошно впивалися червоні вогні очниць черепа. Мальвина уява образно малювала в голові не лишень обриси самого черепа, якого в темряві ледве було видно, а й того, хто був його власником. Стріпнула із себе видіння і заходилася навпомацки намацувати клубок ниток. Він закотився, мабуть, під частокіл та застряг у шпаринці. Але рука дівчини ніяк не могла пролізти в дірку, яка стала справжньою пасткою для Мальвиного ниткового поводиря. Невже доведеться чекати світанку? Цього їй геть не хотілося. Мальва з ще більшим завзяттям заходилася діставати клубок. Руки пекли. Очевидно, стесала їх до крові, проте тим зараз не журилася. Хай. Головне — дістати той злощасний клубок та не порвати нитку. Клубок усе не піддавався. Ледве не плакала. Випрямилася на повний зріст, щоб відхекатися. Нічого, ще трішки, вона це обов’язково зробить. От якби можна було знайти якусь суху гілку та пошарудіти нею… Роззирнулася. Темно, нічогісінько не видно. Очі Мальви знову втупилися в червоні вогники черепа і… Мальва відчула, як на голові в неї заворушилося волосся, червоні вогники занявчали. «Щоб тобі, почваро, клята!» — вилаялася перелякана Мальва. То нявчали не вогники, то нявчав Ягілчин кіт. Ось він вже треться біля ноги Мальви та заклично муркоче. І раптом котяра робить таке, чого вона точно від нього не сподівалася. Хоч було геть темно, та відблиски від вогнів черепів усе ж давали трохи світла, і Мальва побачила, як котяра запхав свою лапу в шпару та дістав клубок ниток. А потім лапою підштовхнув його до Мальви. Дівчина нахилилася та погладила котяру по спині:

— Дякую, друже! З мене риба, і не одна, якщо зустрінемося. Дякую.

Котяра задоволено вигнув спинку, голосно замуркотів і, нявкнувши на прощання, розчинився в темряві. Мальва встигла лишень подумати, що добре все-таки інколи не слухати старших та годувати котів забороненою їжею. Клубок знову тягнув її за собою.

Щойно вийшла за ворота Ягілчиного обійстя, як зачало сіріти. Ніч відступила. Наставав ранок. Частокіл наче виріс, став удвічі вищим, аніж напередодні, тож ані хатки Яги, ані її даху видно не було. З полегшенням зітхнула, нехай з маленькими заминками, та подвір’я Ягілки її випустило. Брама з гучним скреготом захряснулася. Вороття немає.

Почала обдивлятися навкруги. Густі старі дерева щільною стіною обступили її. Клубок завмер, наче обдумував, куди його котитися. Тоді враз заворушився, стрепенувся. Нитка в руках Мальви натягнулася. Клубок кликав її за собою. І Мальва чемно йшла за ним. Відбувалися дивні речі, які вона логічно не могла пояснити. Зрештою, вона вже давно нічого не могла логічно розтлумачити. Бо все, що з нею відбувалося, відбувалося на рівні інстинктів, почуттів, емоцій, але не логіки… Щойно клубок наближався до густої стіни з непролазних хабазів, як ті перед ним розступалася, дозволяючи пройти. Нехай це був геть вузький лаз, бо гілки дерев та кущів зачіпали, роздирали ноги та руки аж до крові непроханій гості, але все ж це була стежка, а не здичавіла гущавина, якою мала б рухатися, якби не клубок Ягілки.

Ліс не тішив око. Довкола висіли сутінки, густі та байдужі. Наче то був не переддень дня, а навпаки: от-от мала настати ніч. Очевидно, через надто густу та пишну крону дерев та кущів сонця тут, унизу, майже ніколи не бувало. Навіть його промінчики випадкові не зазирали. Тішило єдине — клубок справно виконував свою роботу, вибираючи в хащах прохідні шляхи. Уже не раз пошкодувала про те, що заплатила Ягіліці за допомогу варганом. Ох, відчувала, зараз він би допоміг переміститися.

Несподівано з’явилося багато часу для міркувань. Думала й про батька, жаліла його, лаяла, потім знову шкодувала. Однозначно ненавиділа Морока. Поки не знала, як себе поводити з Марою. Любити чи зневажати? Вирішила наразі почекати і з тим, і з іншим. Сумувала за Остапом. І тоді ніжне трепетне тепло заливало все тіло. Десь колись почула такі слова: «Справжня любов — це те, що починається від живота і проходить через серце аж до голови». На фізичному рівні зараз це відчувала. Любов до Остапа йшла через серце.

Вкотре перечепилася через гілку і ледве не обірвала нитку. Якби то були звичайні нитки, то вже давно б порвалися. А ці, слава Сварогу, міцні! Йшлося довго та важко. Часом густі силуети дерев рідшали, натомість їхнє місце займали болотяні заплави. Смерділи застояною водою та гниллю. Болото було мертвим та занедбаним, як і ліс. Ні шелесту у верховітті, ні крику пташиного чи бодай дзижчання комашні. Просто напружена мертва тиша. І Мальва посеред тої тиші, загублена в хащах. І навіть над болотами вона не бачила сонця. Сіра імла висіла над цим світом. Як його назвала Ягілка? Міжчасся? Так, схоже, час тут також стояв на місці.

Коли здавалося, що ноги вже не можуть далі йти, клубок просто зупинився біля великої старої дуплистої сосни. Зазирнула досередини. Дупло було величезне. Купа хвої, старе сухе листя, запах тліну. Але втома в ногах була такою неймовірною, що Мальва на запахи не зважала. Ухопила клубок у руки, залізла в дупло, згорнулася калачиком та моментально заснула.