Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

От і забули за ту пригоду. Минув тиждень, минув і другий. Настала весна. Тут бути б теплу, та знову почалися морози, а за ними віхоли та хуртовини. Закидало хутір снігом і геть одрізало від білого світа — хіба конем перехопишся до найближчого села купити соли чи кременя до рушниці.

Якось увечері сиділи всі троє у світлиці. Старий ладнав кінську збрую, баба мотала куделю, а Йвась їй помагав. Дім у Галая був по-панськи збудований: на дубовому помості, о дві кімнати, й навіть шибки у вікнах були, хоча шкло тоді цінувалось як золото. У світлиці топилася кахляна груба. Надворі лютувала завірюха, Й вітрюган раз у раз гуркав віконницями.

От баба мотала куделю, мотала, та й раптом звела голову.

— Старий! — каже до діда.

— А що?

— Хтось до обійстя прямує. Пішаниця.

Галай кинув роботу і прислухався. Знав-бо, що в баби слух незгірше, ніж у собаки: було, вертається він із Січи, то жінка вже за річкою чує його коня, — ще й на поріг не встигне чоловік, як вона давай клясти його та на свою гірку долю нарікати.

— Нехай мене хрест святий поб'є, коли я щось чую! — каже врешті старий.

— А я кажу тобі, старий бевзю, що йде! — вперто повторила баба. — О… вже й під ворітьми!

Галай узяв пістоля і, насунувши шапку, вийшов надвір. Івась притьма схопився з лави.

— А без тебе там не освятиться, чортова тінь! — крикнула йому баба. — Ану сиди на місці, бо вб'ю!

— Як то, може, татаре! — каже онук та, ухопивши запоясника, й за дідом.

У сей же мент загуркало щось у ворота, як на ґвалт.

— Рятуйте, хто в Бога вірує! — залементував чоловічий голос.

— А хто ти такий, сучий сину? — питається Галай, звівши курок. Бо за тої лихої пори поночі було й не одчиняй: всякого люду степами вешталося.

— Пустіте хутчій, а то погибаю!

— А ти одвічай, чортова тінь, коли питають, бо зараз із пістоля спитаємо! — крикнув Івась. І до діда: — Може, мушкета принести?

— Цить! — каже йому старий. І до того заброди: — Скільки вас?

— Один я… Христом Єзусом клянуся! Пустіть, бо смерть моя!

— А чого б то?