Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

— Горпино!

— А що? — питається вона з пекарні.

— А ке лишень сюди огню!

Взяла баба Горпина свічника, котрого добув старий колись на Литві, позапалювала свічки та й несе до столу. Була вона висока й кощава, а що хустку зав'язувала ріжками догори, то трохи скидалася на чорта.

— А се що за божок? — питається Івася.

— Не чіпай, бабо, — каже їй онук, — то моє!..

Дід узяв тую ляльку й оглянув зусібіч.

— Гай-гай, — каже, пахкаючи люлькою, — та воно ж давнє, як світ… Ще й бозна з чого зроблене, бо се не шкло й не камінь! Де ж ти його вискіпав, сину?

— На городищі, — каже Івась.

Та й розказав усе, як було.

— Господе милосердний! — сплеснула баба руками. — Та нащо ж ти його до хати приніс? Чи ти не знаєш, що із могили нічого брати не можна, а то ще якого лиха накличеш?!

А дід знай люлькою пахкає та мовчить.

— Бо не пускав мене він, — каже Івась, насупившись, мов бичок.

— Хто?!

— Чоловік отой… що в кольчузі!

— Мрець?

— А не хто ж іще!

— Та чого ж це він тебе не пускав, га?

— Він… — Івась понурився, — …він хотів, щоб узяв я цього божка!

Дід підняв голову і гостро глянув на нього.