Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

— Ого, — каже старий, озираючись доокруж, — се, певне, якийсь богатир був! Глянь, меч який довгелецький… тепер такими ніхто й не орудує!

— А он щит, діду, валяється… — озвався Івась. — Та здоровезний! Невже такі люде раніше були?

— Колись не ті люде були, що ниньки! — зітхнув Галай, злазячи із коня. — А дай-но мені заступа…

Викопали вони яму на самісінькій горі й поховали тії костомахи.

— Видать, у бою поліг, — каже старий. — Бач, як хоронили за старосвітчини — з конем, оружжям, ще й жінку клали в могилу, щоб і на тім світі була йому втіха!

— Живу?! — не повірив Івась.

— Хтозна… кажуть, жінки тоді самі себе вбивали, щоб і на тому світі з чоловіком не розлучатися!

— А що ж то за щит у нього такий? — питається Івась.

— То, сину, з білої криці… тепер і не знають, як її варити! А по тій криці золоті візерунки були… бачив?

— Еге.

— А колесо посередині?

— Таж певно, що бачив! — каже Івась. — Та й що?

— А те, — каже старий, — що у тому колесі такий божок викарбуваний, як отой, що ти найшов учора…

— А й правда, — каже Івась. — І що з того?

— Та от гадаю я, що було воно для того богатиря, як ладунка з Образом Божим, котору ото на шиї козаки носять! Либонь, недарма він його тобі передав, — тільки хтозна, що з того ще буде…

— То я зараз однесу йому, та квит!

Дід гірко засміявся.

— Е ні, сину… взяв, то носи! Бо недарма таке оддають і беруть недарма…

— То треба було, аби я цю ляльку взяв?

— Може, й треба… — Дід пахнув люлькою. — Не бійся, сину, — що судилося, того й конем не об'їдеш!..