Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

— Триглав?!

— Угу.

Кошовий пахнув люлькою і замислився.

— Щоб ти не такий малий був, то я подумав би, що брешеш, мов собака на місяць! — каже нарешті Йвасеві. — Але, видать, у тебе од тої пожежі мізки догори коренем стали… А шкода, бо йшов попри нас чамбул в Україну, а ми й не чули про нього!

— Чекай-но, — каже Богун, — ще не все… А як же ж того звіздаря звали, га? — питає Івася.

Малий козак подумав.

— Ти… Те… Теберус ніби!

— Може, Тіберіус? — озвався хтось із темряви.

— О, — каже Івась, — точно!

Кошовий із запорожцем обернулися.

— То ти знаєш його, характернику? — питає кошовий.

Із темряви вийшов немолодий козак у киреї. Як придивився до нього Івась, то мало не охнув: лице в того запорожця було перетяте шабельним шрамом, котрий тягнувся од лоба до підборіддя, — та так шпарко хтось його рубонув, що ліве око геть чисто витекло, а щоку стягло близною, немов старий шкурлат.

— Тіберіуса? — питає. — Алхемік і чорнокнижник, син православного попа з Острога. Водився з єзуїтами, вивчав астрологію, був звіздарем при дворі маршалка коронного Любомирського. Шукав філософський камінь, бо все хтів розбагатіти. Ходили чутки, що в католицтво перейшов і запродав душу нечистому, та я, знай, не вірив, — а тепер, бачу, правда-таки!

Кошовий і перехрестився.

— То тут без нечисти таки не обійшлося? — питає характерника.

— Таж певно, що не обійшлося! І ще одне диво… — потяг характерник за шворку в Івася на шиї та й дістав оберіг. — Отсього ви й не запримітили, еге?

— Лялька якась… — каже кошовий. — Та й годі?

Глянув Івась на Богуна, а той мов крейда побілів. Одхилився назад і дивиться на оберега.

— Не лялька се, — каже характерник, — а образ Пресвятої Лади!

Аж тут Богун як зарегочеться.