Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

— А, певне, голоден?

— Угу.

— Ну, то сідай та вечеряй! А цих баляндрасників не слухай.

Та й посадив Івася біля себе о праву руч, ще й ложку звелів йому дати.

Як допався було Йвась до кулеші, то тільки за вухами лящало. Аж за хвилю спам'ятався: ну ж бо подумають, що з голодного краю, — он, скажуть, жере як не в себе! Та й почав їсти поволеньки і статечно, як дід його навчав колись.

А запорожці церемоній не чинили — лигали, мов за себе кидали, та ще й гуторили за вечерею. От упорали кулешу, і як подали до столу печене м'ясо у таганах, то Мурин почав наливати горілки.

— А ти, козаче, теж, певне, чарчину хочеш влупити? — підморгнувши товариству, питається курінний Івася.

— Ні… — каже той.

— А чого ж це?

Івась і засоромився.

— Бо я ще малий… — пробурмотів ледве чутно.

Всі так і полягали од реготу.

— Ото й добре! — каже курінний.

— А чого? — питає Івась.

— А нам більше зостанеться!

Та й хильнув із поставця, аж заклекотіло в горлянці. Сидить Івась та м'ясиво наминає, а сам зиркає спідлоба навсібіч. Боже милостивий, думає собі, се ж я на Запорожжі, де батько й дід козакували колись! Казали: та Січ на краю світу, — а я за їдну мить тут опинився!

— А чого ж се вас так мало тут, пане курінний? — питається Івась, як уже попоїв.

— Себто як? — питає курінний.

— Бо дід казав мені, — втершись рукавом, каже Івась, — що в курені тьма-тьменна козаків — як ото, бува, стануть у лаву, то й оком не осягнеш їх!

Курінний сумно покивав головою.