Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

— А бачив, коло брами ляхи стоять? — питається він Івася.

— Ні.

— Так ото знай, що ляхів у нас дві сотні стоїть на Січі, а вище по Дніпру кріпость звели мостиві пани, — щоб у шори взяти славне Запорожжя! От козаки й розбрелися по лісах та зимівниках…

— А то не маєте шабель при боці? — каже Івась. — Та пошаткувати їх на капусту, тих ляшків!

Перезирнулося товариство.

— їй-бо, гетьманом буде! — каже січовий дід, що сидів о ліву руч. — От бісова дитина — ти йому слово, а він тобі десять!

Погладив курінний Івася по голові.

— Не журися, сину, — каже, — ще козацька мати не вмирала!

Як уже скінчили вечеряти і з-за столу повставали, то Івась хтів було на стайню йти, — глянуть, як там його гнідий і чи засипали йому паші, — аж заходить до куреня осавул.

— Чолом, панове запорожці! — каже. — А де се той заброда, що в полі знайшовся?

— Осьдечки! Тільки не заброда, — каже Івась, надіваючи шапку, — а козак я… хоч і не виріс іще!

— Ну, — засміявшись, каже осавул, — як ти козак, то ходи зо мною, бо тебе кошовий до себе гукає.

— А то нащо? — питає курінний.

— Виходить на те, що з ясиру татарського він утік, а ми про орду й близько не чули! Нехай розкаже, як се таке сталося. — Та й до Івася: — Гайда ж бо!

Ідуть вони попри січовий майдан, а Йвась знай роззирається зокола. Он попід валом комори стоять, де огневий припас зберігається, на валах гармати зирять своїми жерлами у степ, — все тут було геть чисто так, як дід про тую Січ і розповідав. З Дніпра віяв дужий холодний вітер, і дим од куренів скісно летів понад майданом, часом аж до землі припадаючи.

— Осьдо, пане кошовий! — каже Дряпайло, коли вони зайшли до січової канцелярії.

Зняв шапку Йвась і вклонився.

— Добрий вечір, панове! — каже.

В канцелярії горіли три свічки, й видно було, що коло столу сидить пан кошовий з люлькою в зубах, а коло нього — молодий запорожець у червоному жупані з вильотами. Бистре й зухвале було його лице, а чорний оселедець гадюкою звивався по виголеному черепу.

— Ти йди собі, — каже кошовий Дряпайлові. Й до Івася: