Розділ «Леонід Кононович Пекельний звіздар»

Отак стояли вони та й стояли, аж рушив кінь під гору й, ковзаючись та шкрябаючи копитами по кризі, насилу видерся вузесенькою стежкою на городище. Під'їхав до брами, грюкнув у неї копитом раз, грюкнув удруге, — ніхто не відчиняє. А тут ще й вітрюган як застугонить на горі — такий дужий, такий холодний та пронизливий, що відчув Івась: от-от душа з тілом розпрощається.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — побілілими вустами прошепотів малий козак. — Матір Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати!

І не встиг він промовити тії слова, як зі скреготом та рипінням розчахнулася перед ним величезна цвяхована брама, й уздрів він дворище, осяяне палаючими смолоскипами, і широченну алею, мощену камінними плитами, і високий ґанок, що над ним світилися два ліхтарі. Під'їхав Івась до того ґанку, аж там стоїть чоловік із люлькою в зубах.

— Довго ж ти добирався! — каже він Івасеві.

Хтів було малий козак щось одповісти йому, та відчув, що язиком не може володати, — закляк, мов крижина. Хтів було він поворухнутися і злізти додолу, аж закружляло зненацька все йому в очах, та й повалився він, як сніп, із коня…

Розділ 3

І сниться йому, наче опинився він на хуторі. Дивиться, коли ж усе, як до пожежі було, — і хата стоїть ціла та неушкоджена, і стайня, й комора… От заходить він до хати та й бачить: лежить на столі пшеничний коровай, а на покуті сидять дід із бабою.

«Діду, — каже Івась, — то тебе не вбив той обіясник?!»

А дід йому:

«Та хіба козака можна вбити? У нього ж сім душ — як одна тіло покине, то друга вселяється!»

«То і пожоги тої не було, чи як?» — питається Івась.

А дід йому:

«Була, сину, та все тепер назад вернулося».

Дивно-дивно зробилося Івасеві. Озирнувся він довкруг та й питає:

«То, значить, знову ми будемо жито сіять, і молотити, і до млина їздить?»

А дід і каже:

«Ні, сину, не будемо. Як настане твоя пора, то вернешся ти до нас, і знову буде все, як було. А зараз іди собі».

«Чому?» — питає Івась.

А дід і каже:

«Бо нам тепер своя дорога, а тобі своя…»