Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

Степан мовчав, просто дивлячись у вічі брехунам, і Юрко, який знову відчув себе проштрафленим котом, додав із ненавистю:

— Чого витріщаєшся, курво…

І з Петром поплентав хитавою ходою заскочених на гарячому злодіїв додому. Перехрестились на церкву й мовчки минули здивованих Марію з немовлям і бабу Ганку.

— Сьогодні не тільки в нашого Богданчика важливий день, а й у вас майже день народження, — сказав Степан увечері Естер.

— Так, це вже один із чотирьох, дядьку Степане, — озвався Давид.

— Ну то вже з вами точно ніц не станеться.

— Чого, чого так точно? — утішилася Мірочка.

— Бо кожна людина при народженні отримує свого ангела-охоронця, а ви, виходить, уже маєте їх цілу армію — аж дванадцять!

— О-о-о, як то добре, — зраділа Міра. — Бережіть нас, ангели, бережіть! — і махнула ручками до найближчих сусідів: і ти, Краса, наш ангел, і ти, Козетто, і ти, Вогнику, і ти, моя Коко. — Моя Коко нас сьогодні врятувала. Та й ви, дядьку Степане із тіткою, ще два ангели, і мама — теж наш ангел.

— І Гіта… і Збишек… — додав Давид…

Після вечері в темряві сховку Мірочка несподівано сказала:

— Мамо, а на день народження подарунки ще колись даруватимуть?

— Так, моя дівчинко… Буде все, що ти захочеш: ляльки, красиві книжки, може, піаніно… Що ти хочеш, щоб тобі подарували?

— Подаруй мені сонце, мамо…

— І мені… — прошепотів Давид.

— Я… подарую, обов’язково подарую вам сонце. Ви в мене дуже терплячі діти. І життя нас випробовує, наскільки ми терплячі, і сильні, і дружні. Сонце засвітить і для нас, вірте в це… просто вірте… Зараз нас зігрівають своїм теплом хороші люди й тварини… А ми накопичуємо це тепло в собі, щоб колись віддавати іншим людям. Може, Бог дав нам це випробування для того, щоб ми краще пізнали доброту цього світу — це теж є його, тільки невидиме сонце, і ми щасливі, бо маємо його; а колись теж засяяємо, як маленькі сонечка, у чиїхось долях…

Наближався Великдень. Як завжди, робота накривала село по самісінькі комини, а в обійсті Врублевських ситуація ще й ускладнювалася очікуванням теляти — якраз на чистий четвер Красій виходив строк тільності. Степан мав провести ніч у стайні: теля потрібно було витягувати — помагати в такий спосіб корові. У світлі гасової лампи мирно дрімали кури; лежав пофиркуючи Орлик. Неспокійна Краса не знаходила собі місця: помукувала, то лягала, то спиналася на ноги. Нарешті за кілька годин з Красої показалися копитка теляти, і Степан заціпенів: теля йшло неправильно й ніяк не могло вийти. Степан намагався і так і сяк перевернути його в утробі, та все даремно. Тварина страшно мукала від нестерпного болю, а потім завалилася на бік, і з її гарних оксамитових очей потекли великі сльози болю. Телятко задушилося, так і не народившись, і тепер завдавало страшних мук корові. Степан не знав, що робити, не знала й Марія, яку він покликав, принишклі Естер і діти теж відчували величезний біль співчуття. До ранку очі Красої збайдужіли й потьмяніли — годувальниця сім’ї відійшла в небуття. Марія голосила, як за покійником, і баба Шо-Га теж плакала, бо Краса годувала і її…

— Боже ж ти мій, Степане, як, як ми будемо без неї?..Та ж пропадемо, як сірі миші… Голод нас накриє, як мішком… Краса моя, Краса…

Мовчки переживав Давид, і тихо витирала в підпіллі сльози і Мірочка; а в Естер найбільшим переживанням було, щоб малій знову не відібрало мову.

— Не плач, дівчинко моя, ми допоможемо тітці Марії та дядькові Степану…