Розділ «Тетяна Пахомова Я, ти і наш мальований і немальований Бог»

— Які красиві олені намальовані. А що, у нас житимуть у стайні ще й олені? — защебетала Мірочка.

— Ні, не зовсім так, дитино, — засміявся Степан. — Бачиш, кожна рисочка на писанці має своє магічне значення: заштрихований квадратик — це засіяна земля, нам треба, щоб урожай був добрий, щоб і ми, і худоба мали-сьмо, що їсти. Безконечні змійки — це вода, яка напоїть землю. А оці олені — це як сонце, яке щодня виходить і на ніч заходить до свого підземного сховку.

— А ми — навпаки, — зітхнула Мірочка…

— А ви вірте, що тепер допомагаєте сонцю виходити з-під землі, й колись — я так думаю, то ще недовго залишилось, — воно віддячить вам на повну силу… Тітка Марія, коли малювала писанку, теж побажала вам швидше побачити сонце. Та й саме яйце — це символ сонця… А ще в нас обов’язково у хліві залишають писанку — щоб худоба добре велася й не хворіла. Так що у вас не просто олені житимуть, а ключик до сонця й до здоров’я ваших наземних ангелів…

Кожного ранку тепер, розплющивши очі, Давид і Міра промовляли традиційну ранкову молитву «Моде ані…», тримаючи пальчик на писанці, і свято вірили, що коли-небудь ці смішні оленики оживуть і винесуть їх у безконечне море простору й сонячного світла, залишивши позаду і підземелля, і все те, що загнало їх туди: страх, біль, ненависть, голод, людську злобу, несприйняття іншого…

На провідну неділю Юрко надумався провідати матір.

— Христос Воскрес, мати!

— А-а, воістину воскрес, сину мій дорогий, — утішена мати обняла сина.

— На, приніс тобі сметани, сира й масла, — простягнув матері кошик. — Чув, що в сусідів твоїх корова здохла…

— Ой, біда то є, велика біда, але добре, шо тілько два дні — і нова худоба в хліві стала, а то без корови — хоч сам умирай, га? Та в мене є і молоко, і масло…

— Нова корова… От курва… — шпурнув кошиком об долівку. — У воді не тоне і у вогні ніяк не згорить, — шипів кублом змій Юрко.

— Ти… ти про шо, сину, га?.. — перестрашена баба Ганка раптом згадала і покійного чоловіка, і своє прокльонно-синцювате життя й інтуїтивно захотіла під стіл, сховок молодості, і зробила пару кроків назад…

— Я про шо?! Жидів, курва, десь ховає, то всьо вони, вони їй золото дають… — наступав на матір, не тямлячи себе, Юрко.

— Які, які жиди, сину? Я кожен день тамкай… по всіх закутках, шо, не виділа би, га? Та їм ту корову… дядько… ні, тітка зі Стоянова… ні, з Тартакова, чи ні… за кози чи то за свиню… позичили… А телят мають віддати… за сіно… чи за шо, га…

— О-о-о… — бугаєм застогнав Юрко. — Шо ти, курво, городиш, ти хоч себе чуєш? Я там два рази!.. перевіряв, і з німцями… кур-р-рва… А ти, ти — якої сраки щодня туди лазиш? — наблизив упритул до матері перекошене люттю обличчя.

— То ти… то ти шо… сину, такий гріх вчинивсь, га?.. Мені хоч умирати від встиду… — видихнула баба Шо-Га.

— То здихай, здихай уже нарешті, — гарячкував Юрко.

— Шо-о-о?..

— Шо чула-сь, стара курво! — і запечатав свій прокльон могутнім боксерським ударом.

Мати звалилась на підлогу, сильно вдарившись об кут столу; стареча голова не витримала двох ударів — дух відлетів від неї… Розкочегарений ненавистю Юрко спинився, плюнув і пішов геть із хати.