Розділ «Монетка на щастя»

Хіба йому до того зараз?

Борис Павлович увірвався до квартири, забувши зачинити двері, ніскільки не турбуючись про те, що перелякаються Оленка й діти. Потім згадав, що ще надто рано й удома нікого не…

Другий удар виявився дужчим. Борис Павлович повільно притулився спиною до стіни й сповз на підлогу.

Притиснув долоню до грудей, почав розтирати. «Ох ти ж мерз-зота! Що ж ти витворяєш! Чому так невчасно?!.»

Він ніколи не був забобонним і тим більше — християнином, як його покійна бабка, але смерть у ту мить видалася Борисові Павловичу чимось живим, наділеним розумом і злою волею. І зараз він звертався до неї, цієї живої смерті, молячи й вимагаючи відстрочити рокову мить.

Але, ясна річ, ніхто його не почув, а якщо й почув, то милувати не збирався. Серце і далі пульсувало чорним, безпросвітним болем, який потроху розливався по тілу, вже підступаючи до очей і огортаючи їх каламутною заволокою.

Колекція лежала в сусідній кімнаті, зовсім поруч, але потрапити туди не було змоги. Не доповзеш. Не встигнеш.

Борис Павлович важко перекотився на правий бік, щоб максимально зменшити тиск на серце. Розумів, що це навряд чи врятує, але…

Він побачив кругляк у сутінках, що заповнювали квартиру; крізь вікно в кухні сюди, в коридор, потрапляв промінь світла від ліхтаря — й вихоплював пластинку куфічного дирхема.

До якої, на відміну від далекої колекції, Борис Павлович мав шанс дотягнутися.

Загрібаючи правою рукою й відштовхуючись чобітьми від стіни, він поповз до телефонного столика, над яким висіла монетка. На шпалерах залишалися брудні відбитки з рельєфним малюнком.

Нарешті, опинившись під столиком, він трохи підвівся й зумів-таки зірвати дирхем із цвяшка.

Упав, боляче вдарившись ліктем об лінолеум.

І відчув, як наближається третя хвиля болю. Збагнув: остання.

Ривком звільнив дирхем від розірваної нитки й швиргонув у повітря.

Рука з'явилася миттєво, неначе тільки й чекала цього. У напівпітьмі вона мала жахливий вигляд, чомусь нагадуючи Борисові Павловичу руку-спрута з далекого дитинства.

Час застиг чорною бурштиновою краплею.

Згадалося: років п'ятнадцять тому на цей дирхем-талісман накинув оком Сліпий П'ю. Певний час Борис Павлович носив дирхем на грудях, і якось улітку його помітив «пірат», роздивився крізь свої темні окуляри, пройдисвіт! І м'якесенько так, обережно поцікавився — неначе між іншим, — чи не продається он та монетка. А чи не хочете обміняти, шановний? Ну, воля ваша. Якщо раптом передумаєте…

Потім він кілька разів пропонував Борисові Павловичу поміняти дирхем на деякі цікаві варіанти. Борис Павлович так і не зміг зрозуміти, навіщо Сліпому потрібна його монетка-талісман.

Так і не зрозумів досі.