Розділ «Монетка на щастя»

Не може бути! Випадковість!

…А півгроша до сліз шкода! Ну добре, зник, забули й проїхали — та не дадуть же забути. Той же Китайкін — єхидна душа! — щотижня буде нагадувати.

У своїх передчуттях Гуртовник не помилився.

— Привіт, Бор-Паличу! Просимо-просимо, святе місце пана дожидає. — Китайкін узагалі до туги передбачуваний у своїх хохмічних вправляннях. Вони його веселять — і цього йому досить.

— А скажи, Бор-Паличу, як там твій Опольський поживає? Місце для нього знайшлося? А ні, то я готовий здати йому куточок у своєму найкращому альбомі. І задарма.

— Знайшлося місце, — відмахується, посміхаючись, Борис Павлович. — Хоча дякую за щедру пропозицію. Ціную.

Хіба є сенс на зубоскала ображатися? Воно ж як дитя!

— Молодий чоловіче, у вас усе гаразд? — обережно запитує дід Пугачин. — Дивний у вас сьогодні вигляд. Начебто й задоволені, але й чимось пригнічені.

— Вітри ворожі, — відбувається жартом Борис Павлович. — Віють і пригнічують.

— Ну, як знаєте, — старий, схоже, образився.

Він супився й відмовчувався весь день, тож спілкуватися волею-неволею довелося з Китайкіним. Китайкін базікав буквально про все й був неспинним, як розбурхана стихія. Врешті-решт Борис Павлович втомився його слухати, відійшов до колоди й присів.

День сьогодні видався погожим, але покупців чомусь малувато. І тому можна просто розслабитися й відпочити — після такого напруженого тижня!

Борис Павлович так і не розібрався з тим, що ж трапилося в понеділок. Він, як і раніше, не бажав вірити у зв'язок між пропажею півгроша і тим, що серце його весь тиждень поводилося просто зразково. І навідріз не бажав вірити в реальність існування тієї руки.

Зрештою Борис Павлович заборонив собі думати про те, що відбулося. Та й часу на розмислення бракувало — справи, справи!.. А от сьогодні випала вільна днина, і думки самі собою звернулися до тієї пригоди.

Машинально Борис Павлович узяв із банки, що стояла на його «прилавку», якусь монетку і почав підкидати — це його заспокоювало.

Клієнт не йшов. Китайкін зануджував. А Борис Павлович усе думав, думав, ду…

Серце вдарило неочікувано — мов багнетом зсередини; тіло напружилося, вигинаючись натягнутим луком. І монетка, звичайно ж, вилетіла із обезсилених пальців.

Тому, що сталося потім, Борис Павлович уже не дивувався.

Рука повільно з'явилася в повітрі. Цього разу вона була з тонкими юнацькими пальцями, заплямованими чорнилом, із численними задирками.

Пальці ліниво, наче знехотя, взяли з повітря монетку.