Розділ «Монетка на щастя»

— Ви так гадаєте? Чому?

— Настрій, бачу, у вас пречудовий.

— Так, усмішка в тебе, Бор-Паличу, що треба! Скарб знайшов?

Гуртовник неуважно кивнув. Скарб не скарб, але настрій і справді пречудовий. Бо серце, схоже, попустило. Ще вранці, коли прокинувся й лежав, тупо дивлячись у стелю, здавалося, — все, востаннє. І кожен подих — ось цей… Ні, ось цей — точно — останній. Та ні!.. Здається, відвоював ще дещицю життя.

Із серцем Борис Павлович здавна не ладив, і чим старшим ставав, тим частіше цей годинниковий біомеханізм, вмонтований у грудну клітку, нагадував: ти не вічний, скоро кінець, на моєму циферблаті все знулиться, випростається новорічним серпантином заповітна пружинка, і — по всьому! Пам'ятаєш про це, Монетнику?

Забудеш про таке!

Звичайно, він ходив до лікарів (коли був вільний час, а траплялося це дуже рідко). Лікарі виписували ліки, призначали процедури і дивилися крізь нього байдужими поглядами. Він не ображався, розумів — і їх, і що означають такі погляди. Ліки вживав, але нерегулярно, оскільки суттєвих результатів не помічав, окрім виснаження родинного бюджету. Переважно ж витрачав «зайві» гроші на черговий експонат своєї колекції й носив у грудях пекельну машинку, яка — варто тільки зробити занадто різкий рух чи перехвилюватися — зсередини вганяє в тебе гостро відточені пазурі. Що ж, нам не звикати!

А заглядати по той бік життєсмерті навіть здавалося кумедним — після того, звичайно, коли черговий напад відкочувався солодкувато-гіркою хвилею. І здавалося тоді, що цей раз — останній, що більше таке не повториться; і життя уявлялося розкішним. Ось як сьогодні.

«Щастя нам усміхнеться?» — а куди ж воно, ріднесеньке, дінеться?!

Борис Павлович розкрив дипломат, виклав на асфальт прямокутник прозорої плівки, на нього — кілька альбомів з монетами (з тими, що на продаж, і тими, які лише на обмін), поруч примостив банку з-під чаю, куди безсистемно зсипано різний дріб'язок — його зазвичай купують колекціонери-початківці. Доповним імпровізований прилавок стосом книжок і журналів з нумізматики — і дипломат можна зачиняти. Ой, знову забув! Газету треба витягти, щоб постелити на колоді.

На колоді вже прилаштувався Китайкін.

— П'ю ще не приходив? — запитує Борис Павлович.

— Ще не додибав, — радісно відгукується Китайкін. — Але має бути.

Борис Павлович дивиться на годинник: уже по десятій, Сліпий П'ю зазвичай з'являється близько дванадцятої. Він перекупник — і, схоже, високопрофесійний шахрай. Ні Борис Павлович, ні його приятелі не знають, як звати П'ю насправді. А призвісько йому дали за круглі чорні окуляри, які часто носять сліпці. Втім, більше нічим на пірата з книги перекупник не скидався. Він був аж ніяк не жебраком, навпаки, ті екземпляри, які П'ю час від часу з-під поли пропонував своїм клієнтам, приносили йому непоганий прибуток. Усі чудово розуміли, що свій товар він дістає незаконними шляхами — скуповує за безцінь в археологів, людей, що випадково знайшли скарб, отримали старі монети у спадок тощо. Розуміли, але пристрасть до колекціонування пересилювала. Як завжди.

Сьогодні Сліпий П'ю мусив з'явитися, щоб укотре обміняти давні держзнаки на цілком сучасні папірці. Ціну він загнув, звичайно, дику, але монета була того варта. Це був давно омріяний так званий руський півгріш Владислава Опольського XIV сторіччя. Борис Павлович знав, що цих монет не так багато, а цікаві вони тим, що Владислав Опольський, хоч і чеканив власну валюту, сам був лише ставлеником у Галицьких землях польського короля Казимира III, тому й писав у легенді монети «Князь Владислав — монета Русі», а не «монета князя Владислава».

Борис Павлович, звичайно, хотів би придбати один із півгрошей Опольського, але тривалий час не смів і мріяти про це. І ось під час однієї з виснажливих розмов зі Сліпим П'ю («Що ви можете дістати?» — «А що вам потрібно?» — «Ну-у… а що у вас є?» — «Я можу дістати все або майже все, що ви захочете; зрозуміло, за відповідну плату». — «Гм-м…»), щоб збити погорду з цього пірата, Гуртовник згадав про півгріш Опольського. І П'ю, на велике здивування Бориса Павловича, пообіцяв: «Дістану. Є один варіантик».

Було це давно, і відтоді П'ю час від часу обнадіював: «Буде вам півгріш!» Врешті-решт Борис Павлович перестав звертати увагу на обіцянки перекупника — який хосен! Аж от минулого тижня Сліпий П'ю, хитро посміхаючись, заявив, що роздобув монету! Із задоволенням спостерігаючи за реакцією Бориса Павловича, дочекався відповідного запитання — і назвав ціну! «Ого! — присвиснув Китайкін, присутній при цій розмові. — Серйозно!»

Перекупник знизав плечима: «А ви як гадали? Я ж вам не радянські 5 копійок 52-го року пропоную. За такий товар і ціна відповідна.»

«Гаразд, — махнув рукою Борис Павлович. — Домовилися. Приносьте наступної суботи».

Він, звичайно, мав про запас деякі заощадження, саме на такий випадок. Їх не вистачить, але можна ж щось продати з тих монет, які лише на обмін.