Розділ «Частина III Провісниця»

— «Не може втримати увагу аудиторії, від чого лютиться, дозволяє собі різкі вирази і навіть фізичні засоби впливу…», — цитує вона. — Господи, він що, їх бив? Дітей?

Ярка шморгає.

— Я думала — наклеп… Він же не такий…

— О, ясно! — здогадується аспірантка. — Ви ж із ним — теє? То, думала, зацінить? Ха, подруго, іноді найкраще, що можеш зробити — це припинити метушитися.

Ярка піднімає очі на мудру аспірантку.

— Так? Це те, що я роблю? Метушуся?

І тут нарешті вона не витримує. Сівши просто на стіл, вона заходиться ридати — судомно, гірко і безнадійно.

Юлька ховає аркушик до течки, а тоді, повагавшись, дістає з-під столу почату пляшку «закарпатського».

— Я простежу, аби тому засранцю вліпили по повній, — обіцяє вона, пропонуючи пляшку. — Будеш?

Ярка не відмовляється. Коньяк впереміж зі сльозами — терпкий та солоний, неначе морська хвиля.

— Дивись, не зловживай, — поблажливо радить аспірантка. — Назавтра буде погано.

— Погано мені буде в будь-якому разі, — похмуро відказує Ярка.

Однак назавтра усе повертає на краще. Принаймні, цілих п’ять років вона гадатиме саме так.

Того дня до Вістового прибуває маршрутка. Тобто, цілком імовірно, таке траплялося й раніше, проте цей запилюжений «богданчик», що з виглядом учасника шоу «вижити за будь-яку ціну», звитяжно долав тутешні баюри, був першим з тих, що Ярка бачила на власні очі. Заскреготівши та конвульсивно кахикнувши, звитяжний транспортний засіб спиняється якраз навпроти «Телефону» та навскіс від «Кафе». Тамтешні завсідники обертаються за ним, неначе соняхи — за денним світилом, сподіваючись на інформаційну поживу.

З машини, похитуючись від задухи, вибирається щось із десятеро пасажирів. Більшість із них — явно родичі з міста, балакучі, з клунками, гостинцями чи, принаймні, відрами під сподівану городину; троє, однак, виглядають трохи інакше: вовкуватого вигляду молодий чоловік, жінка з брутально-червоною помадою та манерами бандитської отаманші, а також — білявий хлопець в модних джинсах і темних окулярах, котрий щосили намагається тримати фасон, попри навіть нелюдську спеку і відтоптані отаманшею ноги.

Хлопець спиняється неподалік від машини, явно не знаючи, куди йому подітися. Кілька хвилин Ярка зворушено спостерігає за його тупцюванням, а тоді виходить з «Кафе» і йде до нього, не спиняючись, але повільно проходячи повз.

Обличчя білявого яснішає, і, підхопивши свого акуратного наплічника, він рушає за Яркою, слухняно, утім, утримуючи запропоновану дистанцію. Зайшовши до свого подвір’я, дівчина залишає хвіртку прочиненою, і за хвилю гість, коротко роззирнувшись, завертає назирцем.

— Але це ж і Дальні Запуп’янки! — захоплено промовляє Ромко, зачиняючи за собою хвіртку. — Гарна хованка. Якби ти не написала, нізащо би не знайшов!

Усміхнувшись поблажливо, Ярка роздивляється свого колегу. Всього на пару років молодший, він виглядає нині цілковитою дитиною — очі так і сяють, немовби в чеканні циркових забав.

— Але люди тут прикольні, — притишивши голос, ділиться враженнями гість. — Доки доїхав, вислухав ціле ток-шоу про віщунів та пророцтва! Що тут у вас, обласний зліт ворожок?