Розділ «Частина I Вістове»

Абітурієнтка сміється. Гарна усмішка у неї, відзначає дорадник.

— Он значить, у чім фішка, — мовить вона. — Ну, коли знання предмету — справа десята, то, може, я і пройду. А ти — здав уже на пикатість?

Михайло пирхає поблажливо.

— Торік іще. А ти дивись, не страть. Нам потрібні гарні першокурсниці.

Дівчина улещено блимає.

— Михайло, — представляється залицяльник.

— Ярослава, — смикає плечима. — Тобто, Ярка.

Вона сідає поруч, нашорошена, але готова до гри. Липень видався прохолодним, і то на щастя — якби спека, чекання на іспити обернулось би пекельними муками. А так — лише бентежна, бадьора свіжість чистилища; тепер же, маючи товариство до балачки, можна і геть забути про муки — а ще й таке симпатичне товариство! От тільки звати його так само, як і того, малого… На щастя? На лихо? Чи так, на згадку?

— А чого саме сюди подаєшся? — цікавиться хлопець. — Справді хочеш бути вчителькою?

Ярка зиркає уважно — глузує, аякже. Такий як він, точно не на «вчительку» готується.

— Якщо не пощастить… — відказує вона.

Михайло регоче.

— Оце правильно. Ні, а чого, країні потрібні вчителі і космонавти. Тільки не в моїй особі. Зараз, маючи столичну освіту, можна де-будь влаштуватись. Надто ж, знаючи мови. Ти як, англійську добре здала?

— Damned well![2] — гордовито звітує абітурієнтка.

Михайло кумедно викочує очі.

— Січеш тему! — тішиться він.

Нараз весела бесіда уривається: з бічних дверей навчального корпусу вихоплюється «висповіданий» уже абітурієнт.

— Немирович! — виголошує врочисто, немов конферансьє.

Ярка підхоплюється бігти. Вона вже майже не чує, які напучення гукає Михайло — а схоже, щось про зухвалість і щастя. Оце й перевіримо, думає вона.

У коридорах інституту темно і прохолодно; кроки Ярчині відлунюють вздовж і впоперек. Мов у якім зачарованім замку, всміхається до себе абітурієнтка — а так, дитячі вигаданки зринають, бува, як не чекаєш; однак острах із тим розточується, ну бо справді, чого лихого чекати в такому звичному, здавна знаному місці?