Розділ «Частина I Вістове»

Ярка спиняється мимохіть; ця сцена, нехай і потворна, містить якусь розважальну складову — телевізора в хаті не передбачено, і таки цікаво, чим то все завершиться. Тіло, між тим, пролітає коротку відстань від дверей до яток і з розгону вганяється у котрогось завсідника, вибиваючи з рук у того пляшку з пивом. Тіло падає коло лавки, пиво пирскає водограєм, і було би те навіть кумедно, якби пияк, позбавлений питва не зреагував аж так злостиво: підхопившись, він починає бити поваленого ногами, люто примовляючи «сука-сука-сука!». Присутні вражено завмирають; череватий здоровань із неголеним писком, що викинув був опонента з дверей, отетеріло споглядає події, не знаючи певно чи втрутитись, чи приєднатись.

Галя полотніє, скрушно шепочучи «Нестор!», поривається на поміч, але Ярка хапає її за руку.

Тоді, відпустивши, швидко кидає клунки і заходиться вереском.

Верещати, слід зауважити, Ярка вміє. У школі іще, коли зчинялися бійки через безумовно смертельні в тому віці образи, їй випадало часом запобігти каліцтвам та збиткам, вчасно привернувши увагу класної керівнички. Нині ж, збагачена літами та ще й свіжим сновиддям, утікачка вкладає у своє верещання такий справдешній жах, що аж лякається сама. Полохаються і решта присутніх, мимоволі обертаючись до джерела неприємного звуку. Нападник припиняє гамселити жертву та люто витріщається на Ярку.

— Па… вук, — схлипнувши, пояснює та. — Он, он він!

Жертва тим часом користається нагодою і спритно відповзає подалі від лав. За кілька кроків побитий підводиться, і можна уже бачити, що то — худорлявий дядечко з короткою борідкою. Він шкутильгає, зігнувшись, однак погляд його затятий і чути що він стиха лається, не наважуючись, імовірно, висловити накипіле вголос. Галя підхоплюється до нього, підтримує за руку.

— Сс-скотина, — бурмоче він, обертаючись.

— Нестор! — смикає молода жінка. — Ходімо додому.

Той зітхає і дозволяє відвести себе геть із поля бою. Коло Ярки він зупиняється, позирає скоса.

— Ну ти… артистка… — бурмоче він.

Ярка смикає губами, удаючи посміх. Нині їй зовсім не весело.

Ти будеш пізніше пояснювати свої вчинки численними кризами, збоями суспільної системи, що вимагали: адаптуйся чи пропади. Твоєму поколінню пощастило — ви були молоді, вам було легше, ніж іншим, сприйняти нове. На вас, проте, чигала інакша небезпека — ви звикли бігти баговинням, ви не знали, що таке твердий ґрунт. Ви не вірили вже, що він існує, а відтак відкидали усі варіанти опори — не було таких ідеалів, до яких ви могли би пристати.

Це правда, серце, вам було важко; а тільки кожен сам відповідає за власний вибір. Ти з радістю відгукнулася на вимоги часу; пристосування — воно було викликом, веселою грою, а ти завжди любила всілякі забави. Як не любити, справді, з твоїм до того особливим хистом, з твоєю живою уявою?

А головне — яка у грі відповідальність? Це забавка, не більше; твоя роль не має значення, бо ж нині козак, завтра — розбійник, позавтра — знову козак… Роль не накладає жодних зобов’язань, вона не знає ані моралі, ані етики — лишень будь переконливим, як виходиш на сцену.

Адаптуватися — не значить брехати, так, здається, ти тоді вважала; потрібно лише трохи скоригувати правду, аби відповідати сподіванням аудиторії. І ти дійсно вірила, що в цьому немає нічого лихого.

Абітурієнтка була подібна до кошеняти-виростка: цибата, пружна, а ще й довгий хвіст за вітром майорить; ходить туди-сюди межи каштанів, то сяде на лавку, то підхопиться, прикусивши губу — аякже ж, бентежна пора. Бува, поглядає на вікна другого поверху — там якраз триває співбесіда — і тоді видно, що має світло-карі очі, округлі, мовби пташині; стрімка, запальна, Михайлові такі до душі.

Підходить отож, дозвільно сідає на лавку.

— Не метушись, — радить. — Комісії до душі упевнені в собі. Такі, знаєш, пикаті.

— Що? — дивується дівчина, мимохіть гальмуючи біганину. Її дивацькі очі спиняються на Михайлові, і погляд одразу теплішає. Звісно ж, він — хлопець показний, засмаглий по літі, з білявим баламутним чубом.

— Ти ж на педагога подаєшся, так же ж? — пояснює він. — А це означає, ха, моральний авторитет… Аби було, чим душити вихованців.