Розділ «Сергій Ухачевський Карпатський капкан»

Івченко зняв кашкета, витер носовиком піт з чола і з внутрішнього околиша. Запитав голову:

— Що думаєш про цих двох? Ділові такі…

Голова зітхнув — помітно, що вирішив розіграти Івченка й, розхитуючись, під скрип протезів, став «розмірковувати»:

— Що тобі сказати… Поперзавсе, учора навіть Крижень перед ними розшаркався, що мені гидко було, — підморгнув до Трохимовича; той зрозумів і закивав. — Чаю їм налив, горілки, пригостив монпансьє, понімаєш… А вони такі все фиркають, ніби ми маємо бігати перед ними, як руді миші.

У капітана на обличчі з’явився вираз настороженої недовіри до слів голови й водночас перестороги до гостей.

— Замолоді якісь для «непростих», — вирішив.

— Синки начальників, — охоче «пояснив» голова… — Подумай сам, Коля… Поперзавсе; кому довірять зустрічати іноземців? Ну, не нам з тобою ж! Риляками не вийшли, та й манери не панські… А вони он «Герцеговину флор» курять — улюблені папіроси нашого дорогого вождя товариша Сталіна!

Голова озирнувся й помітив, що Трохимовича вже поруч немає, кинув погляд у бік буфету — той щодуху мчав туди. Мирон Микитович штурнув під руку капітана й показав йому, як Трохимович летить вгамувати спрагу пивом.

— Он, ад’ютант гера оберста Крижня чеше до буфету драй бір трінкін.

— Як мінімум драй, — погодився Івченко.

— А вистав такого зустрічати іноземців?! Поперзавсе — ганьба на всю Європу. Ото й надіслали цих — насобачених цуциків.

— Нікого так не боюся, як оцих тимурівців. Що я натерпівся від них на фронті… Що не синок начальника — то якесь падло. Добре, що надовго не затримувалися: місяць-два — і він з новенькою медалькою іде на підвищення по службі… Але приходить нове доробло — і починає писати доноси. А я ж з-за ліній фронту не вилазив.

— Правда, — погодився голова. — I зараз, поперзавсе, лишне слово бовкнеш — моментом пошлють косити ліс у Сибіру. Тобі воно нада?

— Хотів би сказати, що воно мені менше всього треба, але скажу так: цього мені не треба взагалі.

— А ти спробуй їм сподобатися, може, з кар’єрою допоможуть…

— Нє, я звідси нікуди… Тут добре.

— Та жартую я, Коля, — засміявся голова. — Пацанва штабна. Видєлуються. За мендалями приїхали, — і замугикав:

Хмелел солдат, слеза катилась.

Слеза несбывшихся надежд,

И на груди его светилась