Розділ «Сергій Ухачевський Карпатський капкан»

Дівчина вийшла.

— К чему самогон? — здивувався Крижень. — Коньяк есть.

— Коньяк, брат, для рафинированных интеллигентов или неудачников, которые считают себя пупом земли, — пояснив Абакумов, сідаючи у велике крісло навпроти. — Душу не лечит, а просто бьет в голову.

Крижень теж сів. Його знову почала бити лихоманка, тому натягнув на плечі теплий плед.

— Так вот, — продовжив бадьоро Абакумов. — Под такую закуску, — провів рукою, показуючи страви на столі, — грех мне и самому не выпить. Я, брат, коньяка не уважаю. А у Филиппыча самогон — самое то, что доктор прописал: настоянный на корнях, лечебный. Лошадь с ног свалит, а мужика на ноги тотчас поставит. Что не выпьем, тем Варя пусть тебя с ног до головы хорошенько натрет. Тогда самогон согреет не только душу, но и кости.

— Я и есть-то не могу, а ты хочешь, чтобы я пил…

— Сколько дней голодал?

— Почти месяц… Шел по снегу ночами. Днем отлеживался. Ни огонь разжечь, ни в село зайти… Хорошо, что перед культпоходом по лесам да весям поправился на двадцать пять килограммов — жрал как не в себя. Вот этот запас мне и понадобился…

— Какая сила воли! Не было желания зайти в село, подкрепиться, согреться?

— Не было. Потому и выжил, что никуда не заходил.

— Бог тебя любит, Степа, Бог любит!

Нарешті Варя принесла самогон. Абакумов розлив пляшку у дві склянки. Трішки налив і Варі.

— Пей, — наказав Крижневі.

Той узяв гранчак і поволі, як воду, випив. Самогонка справді була солодкою, приємною на смак, не міцна — менше 40 градусів, з пряними травами. Він хвильку посидів, відчуваючи, як алкоголь приємним теплом розливається тілом, як вдаряє в голову, зігріває горло, ніс, чоло, груди. Абакумов усміхнено подивився на Степана, почаркувався з Варею й випив до дна. Захрумтів солоним огірком.

Крижень відчув голод. Він з блаженною усмішкою подивився на Варю, узяв ложку і сам почав їсти ледь теплий бульйон. З’їв навіть шматочок курячої грудки. Алкоголь його розібрав, він п’яно глянув на Абакумова, на Варю, звалився на бік і захропів. Та сон був сторожким. За останніх кілька місяців Крижень звик до такого сну. Навіть коли він спав, чув, що відбувається довкола, кожний звук, кожний шерех.

Абакумов з Варею глянули на розвідника, посміхнулися. Випили ще по чарці, поснідали. Крижень хропів, видаючи в повітря неймовірні рулади…

Через якийсь час тут зібралося кілька вищих офіцерів НКВС на нараду. Крізь сон до Крижня долітали окремі фрази незнайомих людей:

— Этот хохол слишком опасен, его нужно отправить куда подальше… Надо проверить, действительно ли там сгорело столько предателей… Я сам хохол, поэтому знаю, что хохлам верить нельзя… Опасный… независимый… долго прожил в Европе… надо сажать… надо в Сибирь… опасный… долго спит… хохол… ишь, как храпит… Мы и без хохлов войну выиграем…. нейтрализовать… проверить, как он использовал деньги… деньги!.. как он выжил… это наша победа… мы… наш народ… товарищ Сталин… мы… наши… нельзя верить… не верить… Хохлы… Жуков предлагает их всех переселить, как и татарву… Товарищ Сталин… Сталин… Не верить собакам!.. Я сам, но… Хохлы…

Крижень прокинувся. У кімнаті нікого не було, тільки Варя дрімала в кріслі, в якому до того, як він відключився, сидів Абакумов. Вона відчула це пробудження, розплющила очі, кинулася до нього, подала пляшку з мінеральною водою. Степан погасив спрагу довгим ковтком. Глянув у вікно. Був сонячний, радісний день.

— Виспалися? — поцікавилася Варя. — Ви спали п’ять годин…