Розділ «Маріанна Кіяновська ДО ЕР. Вибране»

Де дерева не ті, де з горіха хтось вилущить храм.

Там єдина свіча — нагла смерть для безумної нетлі.

Чорні голови наші — сумні, покаянні, лихі.

На дровітнях птахи — пустотливі та майже незрячі.

На рапірах — впольовані в пущах глухих дітлахи:

Хтось сміється, хтось плаче, хтось скаржить про кривди дитячі.

Дай долоню свою. Хай наважуся взяти її —

Притулити до лона, гарячого, наче пустеля.

Ти мене не чекаєш. А в юних садах солов'ї

В узголів'я закоханим зорі перкалеві стелять.

«Закипаю, туга, як глибока криниця…»

Закипаю, туга, як глибока криниця.

Панна місячна ходить босоніж по воду.

Вже утретє чекаю на тебе. Не спиться.

Уявляю свій стогін. Любов, як лошиця, —

Норовлива, палка, молода. Насолоду

За падіння моє, за шовки мого тіла

Ти даси мені знову — п'янку прохолоду.

Вічне місто моє. Кров вривається в вілли.

В канделябрах свічкам догоряється біло —