Розділ «Маріанна Кіяновська ДО ЕР. Вибране»

І вчиш розуміти, куди відлітають птахи.

Не ковзання в сенсах, а сенси жаских вислизань.

Пронизливий страх відвикання від Бога і болю.

Я молюся, бачу і сни відчуваю — тобою…

Навідліг — площини. А ти — як увігнута грань.

«Лікуєшся способом жити, аж серце пече…»

Лікуєшся способом жити, аж серце пече,

Упавши, як храми у хмари, у води потоку,

Як тінь — на стіну, чи як сутінь — у рану глибоку.

На горлі — по шию. І пошепки, і по плече.

Ми тут невловимі, ми звідти, ми майже аж ген,

Аж зіронька рани потрохи у хмарі розтане,

Аж небо нарешті присохне, як листя — до рани,

Як зламаний обрій — до чорної книги легень.

«Ти снишся і снишся. Приходиш до мене усує…»

Ти снишся і снишся. Приходиш до мене усує.

Приходиш мовчати — щоб чула мовчання твоє.

Уникнувши смерті, я знову під сонцем існую,

Я знову — існую: повітря мені не стає.

Я — дерево взимку. Кора, шкарубка від морозів…