Розділ «Частина друга»

— О, не бійся,— сказав я трохи в’їдливо.— Я ж приставлений супроводжувати тебе.

— Ну да,— сказала Лариса.— Для того я тебе і взяла.

— Згоден,— мовив я.— Отже, тримайся мене і не відставай!

Скинула бровами, але промовчала, лише засопла. Щодо цього я більше з нею клопоту не мав: знічена й зніяковіла, вона не відставала від мене ані на крок. Ми щасливо дісталися вокзалу, переєрестрували квитки, здали до камери схову валізки, щоб з ними не тягатися, і присіли на вокзальні стільці порадитися: поїзд відходив аж увечері і перед нами був цілий день у незнайомому місті.

— Що робитимемо? — спитав я.

— Не знаю,— знічено сказала Лариса.— Тут таке все чуже!..

— І правильно,— мовив я.— Бо тут чужа земля і чужий народ. А ми — туристи. Отже, розкривай очі і ковтай враження. Хочеш побачити Красну площу, мавзолей, Кремль і всі офіційні красоти?

— Ну да,— сказала Лариса.— Все одно треба щось робити.

Я вийняв записничка й почав вивчати свої записи — були там інструкції Степана Вітличного.

— Ходім,— сказав і героїчно повів її в метро.

Ми щасливо дісталися Красної площі, ане ні Кремль, ні мавзолей, ні церква Василя Блаженного, ні цар-гармата, ані цар-дзвін, ні церква в Кремлі і таке подібне в Лариси захоплення не викликали: дивилася на все це порожніми очима. Зате сильно зацікавив її ЦУМ, і вона відразу ж потягла мене туди. Тут ролі наші помінялися: вела мене вона, а не я її, і мені вже треба було дбати, щоб не загубитися. Отож ми лазили по магазинах першого й другого ярусів, де я відчував невимовну нудьгу й оспалість; Лариса ж розглядала все з пожадністю, щось питала, просила показати, і я мав щастя почути і її хвалену російську мову: говорила вона тим жахливим язичієм, що його вживають житомирські міщани з центру міста із єврейським протяглим прононсом. Людей тут товклося безліч, але тут вони Ларису не пригнічували, хоч пригнічували мене.

— Тут не те, що в нас,— сказала вона, коли ми висмикнулися із чергового склепу, вже мала в сітці кілька загорнутих пакуночків.— Можна, ми ще трохи полазимо? Маю принаймні купити подарунки батькам і Лялі, щоб не жаліли, що відпустили мене сюди.

Я не зовсім зрозумів, чому і Ляля відносилася до тих, що пускали її сюди, але вирішив не бути дріб’язковим. На щоках у Лариси цвіли рум’янці, і я подумав, що в цьому місті вона акліматизувалася б швидше за мене. Запропонував компроміс: поблукаю по площі й покурю, а вона тим часом справиться.

— Але тоді я поспішатиму, бо знатиму, що ти чекаєш... Ні, будь зі мною!

Був однак ситий отими кофточками-мофточками, шапками, жіночою білизною, біжутерією, подарунками, спідницями, піджаками, посудом, електро- і радіотоварами — безліччю усякого мотлоху й непотрібу, що було тут масами навалено.

— А тобі нічого не треба батькові й матері? — спитала вона.

— Батьки мої не знають, що я сюди поїхав,— мовив я.

— А друзям?

— Друзям моїм байдуже до цієї трахомудії. Коли б яка книжка... Хіба що одній дівчині.

Лариса кинула на мене не поглядом — блискавкою.