Розділ «Частина друга»

— Саме це мене й дивує,— пробурмотів я.

— Чого ж, він сам мені запропонував почитати ті книжки. Я й прочитала. Інтересно.

Ми йшли до десятого трамвая, отож і був час на ці балачки. Значить, вони дійшли вдома згоди, раз батько носив їй такі книжки і дозволив їхати так далеко і в такі темні краї.

— Як же тобі вдалося батьків переконати?

— Просто,— сказала Лариса.— Я їх лякаю. Не хочете, то візьму й поїду сама. І може, й не вернуся, от! А вони, виявляється, цього жах як бояться.— Вона раптом засміялася.

— Отже, займаєшся шантажем?

— Ну да,— незворушно сказала Лариса.— Інакше не виходить.

Ми сіли в трамвай, зупинка була кінцева й людей небагато, отже, вільно вмостилися на сидіннях. Я розповів Ларисі, як маємо їхати.

— Таке враження, ніби ти туди їздив,— сказала вона.— А я думала, що будемо блукати й шукати. Жахливо люблю блукати й шукати. А звідки ти це все знаєш?

— Їздив не я, а інші. А шукати й блукати все одно доведеться.

— Ти якийсь загадковий,— мовила Лариса.— Знав, що будуть арешти, знаєш, як їхати, тобто знаєш людей, які туди їздили. Ти в якійсь конспіративній організації? Чи про це не можна питати?

— Питати можна,— сказав я.— Але це не значить, що я маю конче тобі відповідати.

— О! — сказала із захватом Лариса.— Конспірації? Я починаю про тебе ліпше думати.

— І даремно,— відповів я.— Просто знаю людей, які туди їздили. До речі, в Москві зайдемо до одних, які також їздили. Нещастя зв’язує, нічого дивного.

— Але я тих людей не знаю, хоч нещастя більше мене торкнулося, а ти знаєш.

— І ти знатимеш,— мовив я.— І розповіси, як їхати, Артуровим батькам.

— Вони на мене вовками дивляться,— мовила вона.— На тебе сичать. Вважають, що це ми втравили Артура в конспірації. Щодо мене — це дурниця, а щодо тебе, мабуть,— правда.

Я промовчав: надто вже доскіпливо Лариса допитувалася. Навіть зрадницька думка в мене майнула: а що, коли наші колишні підозри до Лариси мають підставу? А що, коли вона їде не так заради Артура, а щоб дорогою розколоти мене і щось про мої гадані конспірації вивідати? Чи не тому її батько так легко згодився її відпустити, чи не дістав щодо цього від своїх патронів розпорядження?

Зирнув на Ларису, була вона цілком добродушна, навіть весела. І я покартав себе за ці ідіотичні підозри, бо коли їм аж дуже піддаватися, то в голову і справді вдарить шиз. Зрештою, й вивідати в мене Лариса могла небагато, бо й конспірації я мав малі: читання книжок і самовидаву — і не більше. Але в державі, в якій маємо щастя жити, це вважається особливо важким злочином.

— Ага, злякався, що в тебе розпитую? — сказала Лариса.