Розділ «Частина друга»

— Знаю тебе,— мовив я.

Це, здається, Ларисі не вельми сподобалося: воліла, щоб я її не знав, але змовчала. Мені було холодно, і я втомився ходити, не присідаючи, час уже досягував до обіду, і ми зайшли в якусь їдальню, де пахло немитим посудом, кислою капустою і мокрою тирсою, якою було засипано підлогу. Черга виявилася чималенька, але ми вирішили стояти, бо часу мали вдосталь. Страва була жахлива — кисла, картопля — з чорними плямками, юшка — невиразної барви бовтанка. Ні, все-таки бути бездомним, навіть у такому великому місті, не з приємних речей.

— Ти що, змерз? — раптом виявила до мене увагу Лариса.— Треба було від мене не тікати.

— Тікав не від тебе,— сказав я,— а від моря мотлоху й непотребу.

— Ти як старий буркотун,— мовила Лариса.— Там добрі й пожиточні речі.

Сперечатися я не мав сили, та й потреби не було.

— Поздвонимо тим Далям? — спитав я.

— Це твої знайомі, не мої.

— Подзвонимо,— сказав я,— бо скоро розлізуся на шматки.

— А я нічо! — мовила Лариса.— По-моєму, вже тут приживаюся. Магазини тут хороші.

Ми вийшли, і я зайшов у телефонну будку. Відповів мені низький приємний жіночий голос. Я назвався, розповів, хто ми такі, і нас відразу ж запросили приїжджати, докладно розказавши, як треба їхати.

— Нє, з тобою не пропадеш,— сказала Лариса кинувши на мене поглядом тоді, коли я вийшов із телефонної будки.— Все знаєш, і скрізь у тебе знайомі.

— Світ не без добрих людей,— сказав я, і ми подалися в метро, де нас відразу ж підхопила й понесла юрба, в якій Лариса знову відчула себе непевно, навіть трималася за мого рукава, як мала дівчина-реп’яшок, боячись у цій юрбі загубитися.

У Далів нас зустріли щиро, квартира їхня — на першому поверсі — була наповнена незнайомими мені людьми, з якими відразу ж нас почали знайомити, відрекомендувавши як родичів засуджених. Господинею виявилася немолода рішуча жінка, дружина Даля; вона нас докладно розпитала про події на Україні, хоч на Україні зараз подій особливих не було; потім наша розмова перейшла на речі практичні: як дістатися до Явасу; хоч я й тут був добре проінструктований, але тепер довідався про час відходу поїзда по вузькоколійці, про те, що туди їде, як правило, багато людей на відвідини рідних, і нам треба триматися купи; про те, що мордовці здеморалізовані наявністю на їхній території великої кількості концтаборів, ставляться до приїжджих насторожено, а то й вороже; принаймні, коли хто втече, їм за допомогу у ловитві в’язнів видають кілограм пшона і ще там щось, але є серед них люди й симпатичні, однак довіряти їм не можна. Побачення нам, очевидно, не дадуть, але звіддаля побачити свого в’язня ми зможемо (тут мені знову було оповіджено про танка і про дорогу, через яку в’язні переходять,— Лариса цієї інформації не чула, бо на цей час вийшла); зрештою, ми не маємо журитися, що побачення нам не дадуть, бо для в’язнів навіть побачити друзів і рідних віддаля — велика радість, і ми молодці, що зважилися туди поїхати. Прийшла Лариса, привівши лагідного мисливського пса, який біля нас почав крутитися й особливо ластився до Лариси, вона гладила його, і пес від задоволення аж вуха прищулював. Потім нас посадили за стола, на якого було подано нашвидку приготовану їжу, і ми, хоч і відмовлялися, знову поїли, ще й по чарці випили з тостом: “Хай вони виздихають!”. Дружина Даля попросила нас говорити українською мовою, тут усі цю мову розуміють, і ми відчули себе зовсім невимушено, навіть посміялися, коли гості пробували вимовити специфічні українські слова. Один із них розповів про арешти в Ленінграді — там було розгромлено якусь групу. Час біг швидко, пес поклав Ларисі голову на коліна й замилувано на неї дивився, згодом він підбіг до вікна і загавкав; господиня вікно відчинила, і пес вискочив надвір. Було приємно серед цих добрих людей, а коли встали, щоб попрощатися, нам було заявлено, що на вокзал нас відвезуть на машині. Отже, на вокзал ми дісталися на “Москвичі”, нам ще пропонували взяти якусь їжу з собою, але в нас її було досить, і ми подякували. Прощання було сердечне, всі тисли нам руки й бажали щасливої дороги. І ось ми вже мчимо наповненими вогнями вулицями Москви; я зирнув на Ларису й побачив, що обличчя в неї лагідне — вона тихо всміхалася. Я перемовлявся із власником машини, а дівчина сиділа в сутінку, як мовчуще божество, й м’яко погойдувалася.

На вокзалі ми забрали речі, перепакували їх, причому я конче мав побачити ляльку, яку Лариса купила “моїй дівчині”, лялька була як лялька, але я її похвалив, од чого Лариса зацвіла. Потім ми пішли випити кави, і Лариса знову заявила, що вчинила правильно, взявши мене в провожаті, а тоді обережно почала розпитувати, хто ті люди, в яких ми були, і звідкіля я їх знаю. Я ж розповів їй про процес Даля, про який вона, звісна річ, не чула.

— Славні люди,— сказала Лариса.— Таке враження, що в тих концтаборах тримають найкращих людей.

— В політичних концтаборах,— сказав я.

— А чого ж їх садять? — наївно спитала Лариса.

— Бо вони мислячі. А суспільство й країна дурнів мислячих не терпить. Мусиш уже це зрозуміти.

Лариса не відказала нічого: була задумана.