Розділ «Частина друга»

— Є одна родина із мордви, де за плату зможете поїсти й перепочити. Вони обережні, з ними на політичні теми говорити не варто, але загалом люди добрі. Прізвище їхнє Астаф’єви. Виїхати назад можна в цей-таки вечір, але на поїзд можете й не встигнути. В Явасі, зрештою, є готелик, де можна переночувати, щоб не ночувати в Потьмі на станції. Часом можна впроситися до Москви й на поштовий поїзд. За чотири-п’ять днів впораєтеся. До речі, в Москві ви можете зайти в родину поета Даля, який також сидить у Явасі: чув про такий процес Даля?

Розповів мені докладно про цей процес; зрештою я вийшов від нього заспокоєний: дорога нашими людьми була проторена й вивчена, і нам не доведеться блукати в пітьмі Потьом, бо і я, відверто кажучи, був мандрівник недосвідчений і відчував перед невідомими прірвами чужих країв певний страх.

Відразу ж написав Ларисі листа: вона може визначити термін від’їзду, і я напишу Артурові, в який день ми приїдемо, хай про це ж напише й вона, і візьму тут, у Києві, квитки. Відверто кажучи, можливість відбути з Ларисою таку далеку мандрівку мене хвилювала. В тому-таки листі я запитав, як їй удалося полагодити все вдома? Лариса відповіла відразу, про те, як їй вдалося дістати вдома дозвіл на поїздку не обмовилася й словом — загалом же, ми могли поїхати днів через десять. Я написав про це Артурові, взяв квитки і став чекати. Мав ще проблему відпроситися на роботі і не знайшов іншого способу, як відверто все розказати бригадирові, бо вірив у його доброту.

— Це добре, що не забуваєш друга,— сказав той після паузи,— але ліпше тобі, такому зеленому, в такі діла не влазити. Подумай!

Тоді я розказав, що не просто хочу поїхати до друга, а маю супроводжувати його дівчину, яка сама в дорогу їхати боїться.

— Да, ситуація,— сказав бригадир.— Очевидно, так, мусиш їхати. Валяй! Тільки не збаламуть дівчину! Ми тут уже якось без тебе переб’ємося.

Знову подивився на мене уважно й відійшов. Я аж засвітився: ні, в світі таки не без добрих людей!..

І ось стою на автобусній станції, погода паршива: якась мрячка зі снігом, хоч надворі вже квітень, в повітрі розлито пронизливу вологість, я нервово палю сигарета за сигаретою. У гуртожитку я попередив хлопців, що зникаю на кілька днів, щоб не хвилювалися; отже, поїдемо просто на вокзал, де перебудемо кілька годин до поїзда; до речі, наміру втекти від батьків Лариса так і не здійснила, і ми з нею не бачилися після того суду. В мене набралося багато що в неї запитати, але попереду ще стільки спільних годин, що наговоримося досхочу. І от автобус повертає до автовокзалу, з нього починають висипати люди, я впізнаю усміхнену Ларису в заляпаній автобусній шибці, вона вискакує на асфальт і підставляє нарум’янену щічку — вражаюся, яка вона гаряча, та щока.

— Все в порядку? — запитує вона.

— Як в Сингапурі,— відказую я.— Квитки є, поїзд нас чекає. Але як тебе відпустили з дому?

— А чого мали не відпускати? — спокійно каже Лариса.— Я ж не з дому тікаю, а їду відвідати свого хлопця.

Я захопив її валізку, заодно і свою — ми рушили.

— А те, що зі мною їдеш, вони знають?

— Аякже, знають,— сказала Лариса.— Саму вони б мене не пустили.

— Ти героїчна дівчина! — мовив я не без захоплення.

— Героїчні жінки,— мовила Лариса,— кидали все і їхали туди, де сидять їхні чоловіки чи наречені, щоб розділити з ними неволю. А я б, може, того не змогла.

— А звідки знаєш про таких жінок? — спитав я.— І про те, що в царських тюрмах з нареченими давали бачитися?

— Й досі вважаєш мене дурочкою? — спитала Лариса.— Читала...

— Але ж ти хвалишся, що не читаєш книг.

— А це читала,— мовила незворушно Лариса.— Батько мені з бібліотеки приніс. Про декабристів і народників.