Розділ «Частина друга»

— То все готово,— сказала мати.

Батько вже сидів за столом. Парувала в тарілках юшка, в хаті стояли сутінки — вже вечоріло.

— Засвіти світло,— сказав батько, і я розігнав сутінки, кляпнувши вмикачем...

У той вечір мені випало ще раз поговорити відверто з батьком і в черговий раз подивуватися його простій, але безвідмовній мудрості. Він умів утілювати досить складні мислительні формули в найпростішу мовну одежу, і я боюся, що не зможу відтворити її натурально, через що вдамся, як це вдавався й раніше, коли переповідав батькові думки про світ та життя, до переказу. Цього разу йшлося про Бога.

Батько признався, що він віруючий, а віра прийшла до нього у війну. Я вже казав, що його було залишено в підпіллі, але з прогнанням німців він був забраний до війська, добув війну у боях, щасливо на ній зберігшись. Так от, їхній відділ якось потрапив у болото, з якого треба було шукати виходу саморуш. Батько потрапив у твань, яка почала його засмоктувати, ради не мав, і єдине, що залишалося,— це помолитися Богові. І вперше він помолився. Тоді сталося диво: поринувши аж по шию, він натрапив на опертя; потім селяни йому розказали, що то міг бути труп коня, який загруз у тому місці — опертя було м’яке, але його витримало. Батька витягли з того болота з великими труднощами, і з того моменту він у Бога вірив, але з примітивним розумінням його суті й природи. Не мав інших книжок, які допомогли б йому в його розмислах, окрім Біблії, яку купив якось на базарі,— то була українська Біблія в перекладі П. Куліша, І. Пулюя і І. Нечуя-Левицького, а чоловік, який продавав її, сказав, що з великим жалем розлучається з цією книжкою (“Вона загранишна!” — тихо сказав він), але нужда його притисла і це останнє добро, яке він має.

— Але скажіть мені,— мовив той чоловік,— чи ви не скурите цю книжку з тютюном? Бо коли так, я вам її не продам.

— Хочу цю книжку прочитати,— сказав батько.

— Ну, коли прочитаєте, то вже її не скурите,— сказав чоловік і продав Біблію.

І як у воду дивився, відтоді з цією книжки батько й черпав мудрість, але не догматично, як я виснував, а таки по-своєму.

— Там є багато казок,— сказав батько,— але й казка може бути мудра, коли її розуміти не просто, а подумавши.

Так от, мій батько вважав, що Бог є і що він існує незалежно від нашої віри й невіри, інакше годі збагнути лад і згармонізованість усього живого й неживого: людей, тварин, рослин, землі й неба. Людина може вірити чи не вірити, але невірою від Бога вона не звільняється. Більше того, невір’я не є гріхом, коли людина не лихоносна. Це ознака її темноти і слабкого розуму, а Бог на темноту і слабкий розум ніколи не гнівається, бо він вищий будь-якої дріб’язковості і гнівається лише на лихі вчинки людські. Людина може ходити в церкву й залишатися лиха, а може не вірити в Бога, а бутїї Добра. Кому ж батько давав з таких перевагу? А тому, хто не вірить, але живе з добром у серці. Людина може відвідувати службу божу, а може її не відвідувати, може визнавати посередництво між Богом і собою священика, а може його не визнавати,— від того людина не стане ані ближче, ані дальша від Бога, бо й священик може бути грішний і лихоносний. Коли людині церква допомагає стати ліпшою — це значить, що та церква потрібна їй, а коли не допомагає, то й непотрібна. Гудити людині іншу людину за те, що вона не ходить до церкви й не молиться чи не вірить, права не дано. Гріх церковників у тому, що вони часто бувають нетерпимі (до людей іншої віри, до безбожників, тобто безвірників, до тих, хто не поділяє їхніх приписів і не слідує їм, а приписи ці не від Бога йдуть, а таки від людини), а ще надто часто й публічно згадують ім’я Боже, тоді коли згадувати його треба мовчки, рідко й в особливих випадках, коли без того обійтися не можна. Третій великий гріх церковників, на батькову думку, це те, що вони творили не вільні братства віруючих, а церковну державу, яка не раз вдавалася до злочину примусу у вірі і до покар за невіру чи сумніви в догмах церковної ортодоксії, власне держави. Батько мій не був противник колективного вірування, але воно має рацію, коли об’єднує людей слабших розумом, які не мають сили ставати в розмову з Богом сам на сам, тож і вдаються до розумнішого посередника, тобто священика, і коли вони стають у громаді добрішими, а не навпаки. Коли ж вони облудники, коли вони від свого колективного вірування стають нетерпимі до інших, їхня віра мертва, і Бог від таких відступається, хоч вони й моляться йому цілоденно і б’ють безперервні поклони, навіть лоба розбиваючи. Хто каже, що Бог не доглядає кожної людини на землі, той нерозумний і не тямить його усесутності, адже він обіймає своїм доглядом не тільки кожну людину й тварину, але й кожну билину, навіть найостанніший бур’янець і траву. Саме тому справжня віра може будуватися тільки на спілкуванні з Богом сам на сам. То смішно, що до Бога треба молитися завченими й одними й тими ж словами — хто чинить так, не вірить і не уявляє його всеосяжності. Так само смішне, коли йому моляться якоюсь однією, освяченою мовою — мова молитви значення не має; коли Бог доглядає кожну билину, він зрозуміє всі мови, бо не мовою людина спілкується з Богом, а світлом своєї душі. Ще один гріх церкви — ідолопоклонство через ікони, догматичні приписи, поклони, схиляння, хрестіння, обряди — все це форми земної гри в Бога, а не щирої віри й спілкування з ним. Не має значення в якому місці і в який час удаватися з проханням до Бога, але й прохання ці не мають бути часті, а в особливих випадках. Коли людині треба помолитися, хай молиться, а коли ні — хай не молиться. Своєю волею людина наблизитися до Бога не має сили, вона наближається чи віддаляється від нього вчинками своїми, а не проханнями і благаннями, і не вона наближається до Бога, а він її до себе наближає чи віддаляє з волі своєї. Знову-таки батько не проти земної гри у Бога, але вона має рацію тільки тоді, коли це людині допомагає у добростановленні своєму. Церква ж не раз бувала натхненником воєн, розбрату, зненависті людської — цим вона не наближалася до Бога, а віддалялася від нього. Ще один гріх церкви в тому, що вона зневажає земне, буденне життя, віддаючи його у владу диявола, тоді як життя — це і є присутність Бога на землі, бо вчинки людські, якими вимірюється їхня суть, творяться в житті, а не поза ним. Чи існує диявол? Існує. Це лихоносність наша і нетерпимість, ворожнеча, насилля, облудність і зневага до світу й життя, тобто те, що Богові протистоїть і що людину нищить, як істоту духовну. Це пристрасть до злодійства, зваб світових, багатства, це неситість людська, це її непевність у майбутньому, бо майбутнє людське твориться не людськими схотінками, а добрими й лихими справами сьогоднішнього і вчорашнього дня. Про майбутнє людини думає Бог, а її справа зробити сутній день осяяним добрими справами, а коли таких справ сьогодні вона не творила чи не творить через несилу свою, хай не творить злих.

Отаку науку виклав мені батько, коли ми сиділи із ним у моїй кімнаті у той важкий для мене день, як побував я на суді нечестивих. Мати нам не заважала, вона поралася на кухні, і я був вдячний їй за те. Розумів, що батько недаремно саме сьогодні повів мені сокровенні свої думки, бо саме сьогодні душа моя була розломлена й пригнічена, бо я сьогодні був злостивий до нечестивих судей, а сам права на суд не мав, хоч добре відав і розумів нечестивість того суду, якого сьогодні бачив. Так, не в моїй волі було судити той суд, через це я й страждав, а суд той, як і підсудного, треба було щиродушно пожаліти: суд через те, що темний був і не відав — творив він зло, а коли б і відав, то безсилий був не творити зла, перебуваючи у владі диявола, а підсудного за те, що мусив безневинно постраждати. Батько мій сказав у той вечір й інше: ті, що невинно страждають, наближаються до Бога, а кати їхні від нього віддаляються — оце і є суд праведного. Вищий же суд не у волі ні тих, що судять, ані тих, яких судять,— на нього прийде час, якого ми не побачимо.

Епізод сьомий. Мандрівка у пітьму

Артур потрапив у концтабір Явас недалеко станції Потьма в Мордовії, туди ж потрапила й решта арештованих, за винятком Степана Вітличного і ще кількох, яких звільнили. Артур мав право писати тільки два листи в місяць; першого він написав Ларисі, в який уклав листи до батьків і невеличку цидулку до мене, яку Лариса мені переслала. У ній була подяка за те, що я приїхав на суд,— йому було приємно мене побачити,— і прохання, коли в мене є змога, надсилати йому книжки, бо він тут хоче взятися за грунтовну самоосвіту. Раніше він, писав Артур, мало надавав цьому значення і розуміє, наскільки відстав від нас із Славком, але тепер це добре тямить.

Я відразу ж купив йому кілька цікавих новинок і відіслав, Артур-бо справді раніше читав самий тільки сам-видав, а серйозну літературу відсував, як замудру для себе. Розумів, чому Артур з цим проханням звернувся саме до мене, а не до Славка: Славко був виключений із інституту і мав тепер жити на крихітну пенсію, а я все-таки мав зарплату, Лариса ж розбиралася в літературі мало. До речі, вона зробила до листа приписку, в якій сповістила, що в концтаборі страждають від нестачі вітамінів, отож я купив кілька номерів “Всесвіту”, який був тоді великого формату, скрутив бубликом, а в дірку запхнув часнику. Часник і книги Артурові дійшли, але коли я цю операцію повторив, то журнали йому передали, а часник вилучили, і він у черговій цидулі просив мене нічого в журнали не вкладати, бо вилучатимуть і самі журнали, а йому було б з того жаль.

Тимчасово я відвідав Степана Вітличного, який сильно в тюрмі схуд, але був так само спокійний і бадьорий — через розмову записками він сповістив мені, що його випустили після обіцянки не займатися більше антирадянською діяльністю, а взагалі, через те, що в нього таки нічого не знайшли, хоч паперу забрали достатньо. “Тепер треба допомагати тим, кого посадили”,— написав Вітличний. Допомагати можна було книгами, бо посилок не приймали; їхня метода перевиховання — бити на шлунок, тобто тримати в’язнів у напівголодному стані. Згодом, після встановлення зв’язку з ув’язненими, тобто коли з ними побачилися рідні, Степан Вітличний сповістив мені, що в’язням можна допомагати ще в один спосіб: у них існує своєрідний “чорний ринок”, але для цього треба грошей. Гроші можна вкладати у розщеплену палітурку — Степан Вітличний показав мені, як це треба робити, а називалася ця операція “фантастика”. Отже, в листі сповіщалося, що книжка — фантастична або ж читається, як фантастична. Я зробив таку операцію, вклавши в палітурку десять карбованців, і Артур через Ларису сповістив, що фантастичну книжку він прочитав із великим задоволенням, тобто гроші дістав. Згодом прийшов від Лариси лист, в якому вона рішуче заявляла, що хоче конче поїхати відвідати Артура, хоч і сумнівається, що її до нього можуть пустити, це в царських тюрмах наречених до в’язнів пускали, а в теперішніх — навряд, і просила мене, щоб я склав їй компанію, бо самій дівчині пускатися в таку дорогу не випадає.

В листі було кілька загадок: по-перше, я не зовсім розумів, звідкіля Лариса могла довідатися, що в царських тюрмах нареченим (і чи була вона Артурові наречена?) дозволялося зустрічатися із в’язнями, а по-друге, головніше, як їй вдалося переконати батьків, адже на поїздку треба було не менше чотирьох днів, а без погодження з батьками на стільки часу зникати з дому навряд чи їй вдалося б. Відмовити Ларисі я не міг, бо й справді дорога далека й невідома, і самій їхати дівчині в таку далеч не випадало.

Для консультації я пішов до Степана Вітличного.

— Ну, що ж,— сказав той.— З ним самим ви побачення не дістанете, а звіддаля побачитися можна. Табір і місце роботи розділяються дорогою; коли в’язнів проводять на зону чи із зони, дорога перекривається загорожею з колючого дроту, з одного і з другого боку стає автоматник. Машини й люди зупиняються трохи далі, але побачитись можна й помахати рукою. Є ще один спосіб. Із правої руки, коли стати обличчям до концтабору — ряд будинків, в одному з них — сходи із ганком на другому поверсі. З цього ганку видно частину двора концтабору. Треба туди піднятися, а коли з’явиться хтось із в’язнів, гукнути прізвище. Тут можна перегукнутися кількома словами, але не більше, бо вас із ганку зженуть.

Степан Вітличний мені розповів, що їхати треба на Москву, в Москві перебути день, а ввечері — на Саранськ, до станції Потьма. Там треба перебратися через заставлений поїздами полустанок, для цього люди пролазять під поїздами, але треба бути обережними, ліпше перебиратися через прохідні майданчики позаду вагона. Так можна дістатися до іншої станції, на вузькоколійку. Поїзд вирушає на Явас уранці — Явас це не кінцева його зупинка, щоб не прогавили. Ну, а там усе просто.