Розділ «Частина перша»

— Під впливом якої літератури розвивалася творчість Шевченка (Франка, Лесі Українки, Грабовського, Панаса Мирного і так далі)?

На це учні неодмінно мали казати готову формулу:

— Творчість Шевченка (Франка, Лесі Українки і т. д.) розвивалася під впливом великої російської літератури,— і при тому робити ягнячі очі.

Славко й на це реготав, аж головою поводив, звішуючись на костурах.

Новини були не тільки такі. Соф’я Вольфовна (ми її називали, як і Соф’ю Іванівну Сопля Вольфовна), чи директор, чи хтось інший, може, молодцюватий Білик, що був у школі парторгом, на мене в КГБ все-таки донесли, бо приходив звідти страшенно мордатий чолов’яга-нишпорка, і цей нишпорка в директоровому кабінеті розпитував про мене учнів, зокрема Аллочку і Артура — їм стало відомо, що з Аллочкою я трохи дружив. Мордатий розпитував, чи не говорив я ще чогось “анти” — хто що там наляпав, хто знає, але Артур сказав, що нічого від мене “анти” не чув і що, взагалі я дуже високої думки про “партію і правітільство”, а особливо про космонавтів.

— Та ти що? — здивувався я.

— Ну да, я люблю хохми,— сказав Артур, а його приятель Славко аж заливався від сміху, звішуючись на костурах.

— Про “партію і правітільство” він подумав, що я заливаю,— мовив Артур,— а про космонавтів повірив.

По тому Артур дав мордатому клятву, що нікому про цю розмову не розказуватиме, тож був відпущений з миром.

— Тобою, бач, поважні дяді зацікавилися,— підморгнув Артур.

— А що Аллочка?

— В Аллочки сам спитай. Вона свято виконує обіцянку про розмову з дядями нікому не слова! Серйозна дівчина!

Оте “серйозна дівчина” було сказане із глумом. Я теж запримітив: вона надто серйозна, аж прагматично, запрограмовано серйозна, із тих, котрі від засвоєних догм буття не відступають. Зрештою, мені таки довелося з нею зустрітися, і цього разу випадково — то була наша остання відверта розмова, як людей, котрих щось зв’язувало, по тому ми тільки віталися, а коли й перекидалися якимсь словом, то принагідним, поки не перестали робити й це.

— Правда, що ти покинув школу? — спитала вона, а добре ж це знала — ми вчилися в одній школі, хоч і не в одному класі, вона була на рік молодша.

— Правда,— сказав я.— Стало нудно в тій школі.

— І що ти цим довів?

— Довів, що я людина, яка має право на власну думку.

— Вважаєш, що це треба доказувати?

— Звичайно,— мовив я.— Бо коли добра людина не доказуватиме, що вона добра, гріш ціна її доброті. Коли людина з принципами не доказує своїх принципів, тобто не дотримується їх, гріш їй ціна.

— А може, тим принципам і справді гріш ціна?